Читати книгу - "Забудь-річка"

Уляна повела плечима:

— Не знаю. По всіх школах ходив, дітям про подвиги розповідав. А я на пам’ятнику глянула — йому у сорок п’ятому шістнадцять років було. Де це він встиг повоювати? Ще й поранення.

— Певно, на Західній. Там з УПА до п’ятдесятих воювали. Каратель. Тому й воєнкомом став.

— І вона у паспортному столі працювала. До пари.

— Точно. Цей контингент без роботи не залишиться.

Уляна знов взялася гратися з його кучериками на грудях:

— А скажи мені, малолітці. Навіщо у совку було стільки військових? Просто як собак. У нас повне місто, в Миколаєві повне місто, у Первомайську повне місто.

Він вивільнив з-під ковдри руку і трохи відкинув край, щоб провітритися. Уляна запротестувала:

— Припини, холодно!

— Я так не можу, я вже весь мокрий. Якщо холодно, відсунься і підіткни ковдру.

— Еге, знайшов дурненьку відсуватися від теплого чоловіка.

— Ну, тоді присунься.

Чоловіки, коли розмовляють про щось з їхньої точки зору важливе, перетворюються на зомбі. Нема того, щоб вільною рукою одночасно гладити жіночу спинку чи тертися литками — ні, він кам’яніє, немовби виступає на суді.

— Розумієш, у радянські часи армія була всім одразу — і будівельниками, і залізничниками, і міліціонерами.

— Міліціонерами?

— Ну а як же? В Новочеркаську і в Кривому Розі хто демонстрації розстрілював? Солдати. І пожежниками вони були, Чорнобиль гасили. А у нас в Сургуті дітей ловили.

— Як це, дітей ловили? — від подиву Уляна й сама припинила гладити чоловіка. — Яких дітей?

Степан посміхнувся:

— Місцевих. Хантів і мансів.

— А навіщо їх ловили?

— Бо діти восени у тундрі збирають дикороси.

— Що збирають?

— Твої витріщені очі видно навіть у темряві! — Степан ніжно стиснув міцною долонею Улянину руку. — Дикороси. Скорочено від російського «дікіє растєнія».

— Тоді вже «ростєнія».

— Можливо. Але оці ханти і мансі усю зиму живуть з того, що назбирали у вересні. Це у них такі жнива. Тому усіх дітей мобілізують у тундру. Ну а радянська влада гарантувала їм середню освіту. Тому її задача була впіймати дітей та відправити в інтернати. А їхня — сховатися і збирати клюкву та бруснику.

— Журавлину та брусницю, — виправила Уляна, яка разом із донькою навчилася правильних назв.

— Журавлину та брусницю, — погодився Степан. — Літають військові на гелікоптерах і видивляються дітей. Для льотчиків, до речі це — найкращі навчання.

— Дітей ловити. Дикість яка. У нас такого не було.

— Значить було щось інше, — філософськи зауважив Степан. — От ти казала, що в Очакові багато військових.

— Тому що їх і справді багато. От дивися. — Вона розкрила долоню, готуючись загинати пальці. — У нас був військовий порт. Потім острів Первомайський. Це окрема частина. І ще аеродром. Це вже три. Далі БТК.

— Що таке БТК?

— База торпедних катерів.

— А це не те саме, що порт?

— Ні, у них біля автовокзалу були окремі казарми. Зараз навіть не знаю, чи є там хтось. Та-ак. БТК — це чотири. Прикордонники — п’ять. І П’ятнадцята батарея — шість.

— А що за батарея?

— Це біля турбази локатори стояли. Здорові такі, їх з пляжу було видно.

— Може, зв’язок якийсь?

— Може, — знизала плечима Уляна. — В народі називали П’ятнадцята батарея. А що воно насправді було, хто знає.

— От бачиш, шість військових частин. На скільки населення?

— За союзу було чотирнадцять тисяч. А що?

— Просто батько казав, що СССР — це велика зона. А Україна, судячи з кількості військ, була зоною для особливо небезпечних…

Степан раптом смикнувся з місця, та так рвучко, що Уляна просто впала головою на матрац.

— Уляночко! Я дурень! Я такий дурень, що мене треба показувати у цирку.

— Що трапилося? — Уляна й собі сіла на ліжку, від розгубленості навіть не обурившись.

— Я просто ідіот! «Як розібратися…». А батькова справа?

— Яка справа?

— Ну, за якою він сидів. Там же усе написано. І головне, за що. Ні, мене точно треба показувати у цирку. За гроші.

Уляна кліпнула:

— А де вона?

— Не знаю. В архіві, напевне.

— Думаєш, її можна взяти?

— Ну, я ж близький родич. Якщо це не секретні дані.

І тут Уляна ляснула себе по лобі.

— Коханий, ми з тобою два чоботи пара.

— Тобто?

— Та ні, не два чоботи. А один. Бо такої дурепи, як я, просто світ не бачив.

Тепер він глянув на неї здивовано.

— Просто у моєї найкращої подруги чоловік — історик. Володимир Терещенко. Бачив такого в телевізорі?

— Бачив.

— Отож. А кому, як не історику, краще знати, де шукати зниклих на війні? І де зберігаються їхні справи. Кому, я тебе питаю?

— Він — людина зайнята.

— Так. Зайнята. Але ти мабуть не знаєш, що я як адвокат захищаю його від СБУ, яке зараз взялося за істориків. Тому для мене він знайде час. І ми про все довідаємося.

— Ти — геній! — видихнув Степан.

Вона повела замерзлими плечима.

— Я, звісно, геній, але вже змерзлий. Ану, давай під ковдру і негайно грій мене.

І він без заперечень взявся виконувати розпорядження. Бо українські чоловіки іноді все-таки бувають слухняними.

— В Бердичеві славнім місті

Завербували хлопців двісті...

Зенек, здається, не міг не співати. На відпочинку, у навчальному класі і навіть на стрільбищі він постійно мурмотів під носа якусь пісеньку, що їх знав без ліку. Але найбільше задоволення хлопець отримував на маршах і переходах, коли голоси солдат усієї колони об’єднувалися у потужний і злагоджений хор.

Пісні тут, у навчальному таборі Чотирнадцятої гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина» відігравали особливу роль. Співаючи своїх пісень, українці підкреслено вирізняли себе серед чужого війська, на весь голос заявляли про свою національну окремішність і цінність.

Степан Шагута зі здивуванням осягав нові реалії служби. Вихований у радянській системі, він ніколи не міг уявити, що десь може існувати національне українське військо. Нехай і з німецькими офіцерами та формою, але півтора десятка тисяч українців, які не криються, а разом вчаться воювати і проголошують себе військовою силою власного народу — це виходило за всі межі уяви. Звісно, діти розкуркулених та заморених голодом