Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

— Добре, — з вдаваною неохотою вимовляє дитина.

Проте його щоки вже порожевіли, а очі заблищали через скору зустріч з улюбленою стравою.

Поспіхом вишукую у телефонній книзі номер улюбленої піцерії. Дзвінок у двері, що лунає мов грім серед тихого ранку, мало не відриває мене від наміченої справи.

— А ви тут яким боком? Ще й без дзвінка…, — відчиняю ширше двері та впускаю до квартири своїх батьків.

— Ми з дідом неподалік проїжджали, тож вирішили заїхати, трохи гостинців передати.

Авжеж неподалік, я так і повірила. Батьки живуть у приватному секторі в іншій частині міста, а ще знаючи характер моєї матері… Мабуть, спеціально без дзвінка примчали, аби я не відмовила.

У руках у матері дві величезні сумки, наповнені, як бачу, коробками з іграшками. Слідом за нею входить вітчим, він тягне великі пакети з продуктового гіпермаркету.

— Ви на радощах скупили весь магазин?

Виявляється ще дві сумки стояли за стіною у коридорі. Сподіваюся це дійсно продукти, а речі з якими мати вирішила до нас переїхати. Тимчасово.

— Яно, не бурмочи. Ми з Матвієм взяли лише найнеобхідніше.

— Тобто ти вважаєш, що цей…, — беру з сумки першу коробку, що трапилася на очі. — Монстр Трансформер? — «Серйозно, мам?». Я вигинаю брови наче знак оклику. — Гадаєш, він дуже необхідний Тимуру для боротьби з вітрянкою?

— Позитивні емоції гарно впливають на динаміку одужання! — Мати похапцем відбирає в мене іграшку та йде у вітальню, де сидить Тимур.

— Ура! Бабуся з дідусем приїхали! — Дитина з радісними криками біжить до родичів. Виставляю руку, зупиняючи його, та нагадую, щоб не бігав стрімголов. В нього ледь сили почали відновлюватися, ще зарано бігати галопом.

— Ой, що там твоя мати знає? Якщо хочеться бігати, то бігай.

Мати підморгує Тимурові та ще кілька слів шепоче йому на вухо. Тим шепоче їй у відповідь і вони, хихикаючи, поглядають на мене. Закочую очі та повертаюся до згорілих сирників. Знову вона взялася за старе. Скільки разів я просила її не принижувати мого авторитету перед дитиною, але куди там. Їй як завжди байдуже на все, що я кажу.

Разом зі мною до кухні йде тато, ставить всі пакунки на стіл. Переді мною просто незліченна кількість продуктів, ми стільки навряд чи навіть за місяць з’їмо.

— Ти не гнівайся на неї, Яно. Вона просто скучила за онуком, — тато Матвій по-дружньому плескає мене по плечу. Слова підтримки від нього завжди прості, але такі теплі.

— Та знаю я, тату, — всміхаюся до нього, — але все одно боляче зачіпає.