Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

Неочікувано він підняв руки, аби вичавити із себе ще більше полум’я. Вогняний потік розширився, набухаючи і набираючи ще більше руйнівної сили. Горіло просто все…  

― ПАСКУДА! ПАСКУДА! ТА Я…  ТА Я ОБЕРНУСЯ ПРИВИДОМ І ТРАХНУ ТВОЮ РЕЙЧЕЛ! Я РОБИТИМУ ЦЕ ТАК, АБИ ВОНА СТОГНАЛА! Я…  

І в ту ж мить всепоглинаюче полум’я, всередині якого було точно більше тисячі градусів, досягло Юджина. Цього разу у нього вже не було жодних шансів.

Не пролунало ні крику, ні нічого.

Він згорів миттєво.

Ба більше, це полум’я володіло такою силою, що знищувало на своєму шляху і все інше ― будівлі, бруківку, випалювало навіть землю.

Рейчел пригнулась до землі, очікуючи, що піджариться також. Та полум’я наче обходило її, залишаючи клаптик землі розмірами десь три метри в діаметрі, неторканим.

Второпавши, що ще досі жива, Рейчел, витираючи піт із чола рукавом, закричала:

― ХУА ЯН! ВІН МЕРТВИЙ! ЗУПИНИСЬ! ЗУПИНИСЬ! ТИ ЗНИЩИШ УСЕ МІСТО!

Полум’я неймовірної сили продовжувало поширюватись від Хуа Яна. Та в одну мить його стало настільки багато, що духа просто поглинула втома.

Полум’я моментально вщухло, повертаючись в тіло хазяїна і він тут же впав навколішки…

Жахливо моторошна картина постала довкола. Випалена вщент земля стала цілковито чорною. Вигоріло щонайменше дві вулиці, із яких вчасно повтікали усі духи. Ніяких останків Юджина і бути не могло. Від землі відходила пара. Було надзвичайно гаряче, хоча вогню вже не було.

Рейчел ошелешено підвелася на ноги. Руки її все ще тряслись, а піт краплями стікав із обличчя та шиї.

Дівчина простояла на місці тільки кілька хвилин, а тоді рвонула до друга, незважаючи на все ще розжарену землю, що моментально розплавляла підошви черевиків…

― Хуа Ян! ― закричала вона, обіймаючи друга, поруч із яким все ще все диміло.

Він здавався якимось вкрай відстороненим.

― Хуа Ян! Все…  все закінчилось! Ти…  ― обіймаючи його, дівчина відчула якусь тривогу. Погляд її насупився…

Та через хвилину дух подав голос. Він був таким, як завжди. Злегка веселим, а тому Рейчел, навіть не дивлячись на нього, уже знала ― на обличчі у нього зараз легка усмішка.

― Я…  зміг. Я…  Чжень-ґе мав рацію. Я справді…  можу…  все, ― все ще перебуваючи в розгубленому стані, дух Вогню зиркнув на свої долоні. Вони були пошарпаними, та, все ж, цілими.

Розвернувшись до Рейчел, він розімкнув обійми й узяв її руки у свої.

― Рейчел, пробач…  я, мабуть, злякав тебе…  я був таким…  ― дух Вогню відвів погляд, ставши схожим на милого зайчика. А тоді знову зиркнув на дівчину і випалив: ― Я хотів зупинитись і не забирати його життя, але те, що він сказав про тебе…  я…

Рейчел всміхнулась, стиснувши його руки:

― Дурнику, я ніскілечки не злякалась. Ти…  ти був таким крутим. Я…  я горджусь тобою, ― заплакавши, дівчина знову обійняла його. Дух був тільки за знову пообійматися, тому ніжно обхопив її спину руками. ― І Багряний провісник теж…  буде гордитись…  

Сказавши це, Рейчел заплакала іще дужче, а тоді і зовсім обм’якла у руках Хуа Яна, сповзаючи йому на плече…

― Рейчел? ― усмішка миттю зникла із обличчя духа Вогню. ― Рейчел! ― ошелешено закричав він, виявляючи, що дівчина знепритомніла, а з її живота ринула ціла купа крові…

Поруч лежав кинджал Юджина…

― РЕЙЧЕЛ!!! ― роздався пронизливий крик Хуа Яна…