Читати книгу - "Зловісно тихе життя, Луїза Пенні"

— Але ж ви, врешті-решт, здогадалися, — сказала Клара. — Чи усвідомлює Бен, що він зробив?

— Ні. Він переконаний, що всі його дії були цілком виправданими. Гроші Гедлі були його. Власність Гедлі була його. Його мати просто притримувала їх, поки вони не перейшли до нього. Він і уявити не міг, що не отримає спадок, тож вважав, що не має іншого вибору, окрім як убити її. А оскільки він опинився в такому становищі через неї, він не винен. Вона сама це спровокувала.

Олів’є здригнувся.

— Він здавався таким добрим.

— Він таким і був, — сказав Ґамаш, — доки з ним не сперечалися або він отримував, що хотів. Як дитина. Він убив свою матір заради грошей. А Джейн він убив, бо думав, що вона оголосить про це світові своїм «Ярмарковим днем».

— Іронія долі, — промовив Пітер, — він думав, що його видає його обличчя на «Ярмарковому дні». А видало його те, що він стер це обличчя. Якби він залишив картину такою, якою вона була, його б ніколи не спіймали. Він був пасивним усе своє життя. І коли він уперше почав діяти, то прирік себе.

Рут Зардо повільно, долаючи біль, піднімалася на пагорб, а Дейзі пленталася на повідку поруч. Рут зголосилася взяти собаку Бена, здивувавши цим рішенням себе саму більше, ніж будь-кого іншого. Проте це здавалося правильним. Дві смердючі кульгаві старі бабці. Вони пробиралися нерівною стежкою, намагаючись не посковзнутися на снігу й не підвернути ногу або не вивихнути стегно. Вона почула її ще до того, як побачила. Молитовна палиця з яскравими стрічками. Підхоплені вітром, вони надсилали свої дари в повітря, стукаючись одна об одну. Як справжні друзі. Б’ються, іноді завдають болю, хоча й ненавмисно. Рут узяла в руки стару фотографію з майже стертим дощем і снігом зображенням. Вона не дивилася на цю світлину шістдесят років, з того дня, коли зробила її на ярмарку. Джейн і Андреас, такі щасливі. І Тіммер позаду. Вона дивиться прямо в камеру, на Рут, яка тримає фотоапарат, і супиться. Тоді, багато років тому, Рут знала, що Тіммер відомо. Молода Рут щойно зрадила Джейн. І ось Тіммер мертва. І Андреас мертвий, і Джейн мертва. І Рут відчула, що, можливо, настав час забути минуле. Вона відпустила стару фотографію, і та швидко приєдналася до інших подарунків, захоплених танцями та грою.

Рут засунула руку до кишені й дістала книжку, вибрану в подарунок від Джейн. Разом із книжкою вона витягла конверт, який залишила їй Джейн. Усередині була листівка, намальована рукою Джейн, майже повна копія зображення на стіні її вітальні. За винятком того, що двоє молодих дівчат, які обіймалися, тепер були старі й немічні. Дві літні жінки, які трималися одна за одну. Рут сховала листівку в книжку. Потерту маленьку книжечку, що пахла туалетною водою «Флоріс».

Тремтливим голосом Рут почала читати вголос. Її слова підхоплював вітер і грав ними поміж сніжинок і яскравих стрічок. Дейзі з обожнюванням дивилася на неї.

Ґамаш сидів у бістро. Він зайшов попрощатися і, можливо, купити одну-дві лакричні трубочки перед тим, як повернутися до Монреаля. Олів’є і Ґабрі палко обговорювали, куди поставити розкішний валлійський комод, який вибрав Олів’є. Олів’є намагався не вибрати його. Він досить суворо переконував себе, що не можна бути жадібним і забирати найкраще, що є в домі Джейн. «Хоча б один цей раз, — благав він себе, — візьми щось символічне. Щось маленьке на згадку про неї. Щось гарненьке з famille rose[127] або маленьку срібну тацю. Не валлійський комод. Тільки не валлійський комод».

— Чому ми ніколи не можемо поставити якусь гарну річ у готелі? — скаржився Ґабрі, разом із Олів’є обходячи бістро в пошуках місця для валлійського комода.

Помітивши Ґамаша, вони підійшли. Ґабрі мав до нього запитання.

— Ви коли-небудь підозрювали нас?

Ґамаш подивився на двох чоловіків: одного — величезного й життєрадісного, іншого — стрункого й замкненого.

— Ні. Думаю, ви обидва надто багато страждали у своєму житті від жорстокості інших, щоб самими бути жорстокими. З мого досвіду, люди, які зазнали болю, або завдають болю іншим і самі стають жорстокими, або розвивають у собі надзвичайну доброту. Ви не з тих, хто здатен на вбивство. Хотів би я сказати те саме про всіх мешканців Трьох Сосен.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Олів’є.

— Кого ви маєте на увазі? — запитав Ґабрі.

— Ви ж не чекаєте, що я вам скажу? До того ця людина може ніколи не вдатися до дій. Як на спостережливе око Ґабрі, Ґамаш мав непереконливий вигляд і навіть певні побоювання.

Тут якраз зайшла Мирна по чашечку гарячого шоколаду.

— Я хочу запитати вас, — звернулася Мирна до Ґамаша, щойно зробила замовлення. — Що з Філіппом? Чому він так розлютився на свого батька?

Ґамаш не був упевнений, що може про це говорити. Ізабель Лакост надіслала те, що вона знайшла за плакатом у рамці в кімнаті Бернара, до лабораторії, і прийшли результати. Усюди були відбитки пальців Філіппа. Ґамаш не був здивований. Бернар Маленфан шантажував юнака.

Але Ґамаш знав, що поведінка Філіппа змінилася ще до того. Він перетворився зі щасливого, доброго хлопчика на жорстокого, похмурого, глибоко нещасного підлітка.

Ґамаш здогадувався про причину, а той журнал підтвердив її. Філіпп ненавидів не свого батька. Ні. Філіпп ненавидів себе, а ненависть виливав на батька.

— Вибачте, — сказав Ґамаш, — я не можу вам розповісти.

Коли Ґамаш надівав куртку, підійшли Олів’є і Ґабрі.

— Здається, ми знаємо, чому Філіппп так поводиться, — сказав Ґабрі. — Ми написали причину на цьому папірці. Якщо ми маємо рацію, просто кивніть, будь ласка.

Ґамаш розгорнув записку і прочитав. Потім він згорнув її і поклав до кишені. Виходячи за двері, він озирнувся на двох чоловіків, що стояли пліч-о-пліч, ледь торкаючись один одного. Усупереч власній волі, він кивнув. І ніколи не пошкодував про це.

Вони дивилися, як Арман Ґамаш, накульгуючи, підійшов до машини й від’їхав. Ґабрі відчув глибокий смуток. Він знав про Філіппа вже давно. Випадок із послідом, як не дивно, підтвердив це. Ось чому вони вирішили запросити Філіппа відпрацювати свій борг у бістро, де не тільки вони могли спостерігати за ним, але, і це більш важливо, де він міг спостерігати за ними. І переконатися, що це нормально.

— Що ж, — рука Олів’є торкнулася руки Ґабрі, — принаймні в тебе буде ще один жувач, якщо ти колись вирішиш поставити «Чарівника країни Оз».

— Якраз те, що потрібно цьому селу, — ще один приятель