Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Заспокоїтись. 

***Оксана***

— Все добре, видихай, Ксю, — підтримує подруга. 

— Як? Як мені з цим жити, Юлю? — тремчу зсередини, бо про майбутнє так лячно думати, наче сьогодні я опинилась на краю прірви.

— Спокійно і щасливо. Ви разом все подолаєте. — Впевнено відповідає подруга. Вона - фахівець. І підтримувати мене їй не вперше. Хоч часом я вперто не хочу слухати навіть її поради.

— Ти думаєш?

— Я в цьому впевнена. Ви з Володимиром неймовірні! Ви спромоглись зробити настільки багато! 

     Я чую, але зараз не зовсім вірю в її слова. Тож, вона в звичному нам стилі — спокійно і по-пунктах продовжує.

— Ви встановили контакт з геть замкненим хлопцем в лікарні. Так?

— Так вийшло..

— Ти мені покажи, скільки жінок ризикнуть вступати у стосунки з чоловіком, в якого на цей момент розлад адаптації, що загрожує чи майже перейшов в ПТСР? Слабкі та егоїстичні принцеси бігтимуть якнайдалі. Але ж ти сильна і добра. Ти свідомо обрала цей шлях, щоб йому допомогти, коли виникла можливість?

— Так!  — Тут подруга має рацію на мільйон відсотків. Я ж не шукала стосунків для себе, а внутрішньо погодилась на них заради можливості підтримати добру гідну людину. І переживання Андрія за товарища тільки доводять, що він саме такий і що досі потребує допомоги. А чи прийме її, якщо втратить нас? Чи залишиться в живих, якщо я відштовхну? 

— Ти змогла донести до нього, що найстрашніша для нього чоловіча проблема має психологічну природу. Так?

— Так.. часом виходить з тим впоратись.

— От бачиш! Чи багато жінок здатно реабілітувати чоловіка в якості чоловіка в його власних очах?

— Не знаю, — соромлюся я.

— Не так вже й багато. Ти молодчина, Ксю! Тож повір, він за тебе триматися буде з усіх сил. Кілька дурних вчинків - то ще не звичка і не залежність. Своїй звичці мовчати і втікати вже з тобою не раз зрадив.

     Юля посміхається спокійно, а я нервово, але несвідомо повторюю за нею.

— А потім допоможеш сформувати нову звичку долати біль. Ти ж змогла йому обстеження організувати, яке він за кілька місяців після поранення не мав. І змогла його відправити на лікування. Так?

— Так, але він там благополучно косячив замість того, щоб лікуватися, — знов засмучуюсь.

— Це правда. Але ж ти не могла знати, що відбувається в частині і уявити, що він таке робитиме в шпиталі.

— Не могла.

— Проте ти змогла змусити його говорити про день отримання поранення, Ксю! Я тобі чесно скажу, я геть не впевнена, що він би так одразу заговорив зі мною про це, якби ти перша цей біль з нього не витягла.

— Думаєш?

— Однозначно, — впевнено вимовляє, як печатку ставить. — Звісно, не фахівцям про війну першими взагалі військових краще не питати. Але ж ти в психології трішки розумієшся як педагог і про правила бою уявлення маєш. І Андрій так звик ховатися в свою мушлю, що в цьому конкретному випадку ти як довірена особа безперечно дуже допомогла відкритися, зробити найважчий перший крок. І переоцінити його  несвідомо вигадану під впливом стресу провину теж допомогла ти! Хоч ти й не психолог. Якби не це, повір, помилок було б набагато більше. 

— Ну, добре, якщо я хоч щось змогла для нього зробити, — потроху приймаю слова подруги  про  наявні успіхи.

— Ой, не щось! Ти змусила його прийняти допомогу і говорити зі мною, подруго, — наполягає Юля, — тож, вважай, зробила головне.

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot