Читати книгу - "Зниклий герой, Рік Рірдан"

Джейсон прокашлявся.

— Тренере... Глісоне... е, чи як ви хочете, щоб ми вас називали? Ви врятували нас у Великому каньйоні. Це було неймовірно сміливо.

— Авжеж було!

— Прилетів рятувальний загін і доставив нас у Табір напівкровок. Ми думали, що втратили вас. А потім дізналися, що грозові духи забрали вас до своєї... е-е, господарки, Медеї.

— Ця відьма! Стривай... це неможливо. Вона смертна. Вона мертва.

— Еге, ну, — сказав Лео, — якимсь чином вона більше була не мертва.

Хедж кивнув, його очі звузились.

— Отже! Вас послали на небезпечне завдання. Урятувати мене. Неперевершено!

— Е... — Пайпер піднялась на ноги, здіймаючи руки так, щоб тренер Хедж на неї не кинувся. — Узагалі-то, Глі... можна мені кликати вас тренером Хеджем, як раніше? Глісон звучить якось незвично. У нас інше завдання. Ми начебто випадково вас знайшли.

— О... — Бадьорість тренера наче вітром здуло, однак лише на мить. Його очі знову загорілись. — Однак випадковостей не існує! Тільки не на завданнях. Цьому судилось трапитись! То це відьомське лігво? Чому все золоте?

— Золоте? — Джейсон озирнувся навкруги. Судячи з того, як охнули Лео та Пайпер, вони теж не помітили цього раніше.

У кімнаті була ціла купа золота — статуї, чайний сервіз, який розчавив Хедж, крісло, що, безперечно, було троном. Навіть штори — здавалось, вони самостійно розсунулись на світанку — були зшиті із золотих ниток.

— Круто, — сказав Лео. — Не дивно, що в них такий захист.

— Це не... — Пайпер знітилася, — це не лігво Медеї, тренере. Це маєток якогось багатія в Омасі. Ми втекли від Медеї та розбились тут.

— Це доля, пиріжки! — наполягав Хедж. — Мені судилось вас захищати. То яке там завдання?

Перш ніж Джейсон зміг вирішити, чи хоче він усе пояснити, чи радше заштовхає тренера Хеджа назад у клітку, у кінці кімнати відчинилися двері.

Із них вийшов пухкенький чоловічок у білому халаті та із золотою зубною щіткою в роті. Він мав білу бороду і один з тих старомодних нічних ковпаків, натягнутих на сиве волосся. Коли він побачив гостей, то завмер, і зубна щітка випала з його рота.

Він озирнувся до кімнати позаду та покликав:

— Синку? Літе, вийди сюди, будь ласка! У тронній залі якісь дивні люди.

Тренер Хедж зробив те, що й очікувалось. Він здійняв кийок і закричав: «Помри!»

ХХХІІ ДЖЕЙСОН

Спільними зусиллями їм удалось утримати сатира. — Агов, тренере! — сказав Джейсон. — Охолоньте.

З кімнати вискочив молодий хлопець. Джейсон припустив, що це Літ, син старого. Хлопчина був одягнений у піжамні штани і майку з написом «Кукурудзник»[42] та тримав меч, що на вигляд, міг порубати багато чого, окрім кукурудзи. Його м’язисті руки вкривали шрами, а обличчя, обрамлене кучерявим темним волоссям, могло б бути вродливим, коли б на ньому також не було безлічі рубців.

Літ вилупився на Джейсона, наче той був найбільшою загрозою, і кинувся вперед, замахуючись мечем.

— Стійте! — Пайпер виступила вперед, намагаючись говорити настільки заспокійливо, наскільки була здатна. — Це непорозуміння! Усе гаразд.

Літ зупинився, проте все одно виглядав настороженим.

Тим часом Хедж своїм воланням тільки заважав:

— Я їм дам прочухана! Не переймайтесь!

— Тренере, — заблагав Джейсон, — можливо, вони дружні. До того ж ми увірвались у їхній дім.

— Дуже дякую! — сказав старий у халаті. — А тепер скажіть, хто ви такі і чому ви тут?

— Опустимо зброю, — промовила Пайпер. — Ви, тренере, перший.

Хедж стиснув щелепи.

— Ну хоч одного штурхана?

— Ні, — сказала Пайпер.

— А як щодо компромісу? Спочатку я їх уб’ю, а потім, якщо виявиться, що вони дружні, то вибачусь?

— Ні! — відрізала Пайпер.

— Тьху.

Тренер Хедж опустив кийок.

Пайпер винувато всміхнулась до Літа. Навіть зі скуйовдженим волоссям та дводенним одягом вона виглядала неймовірно привабливою, і Джейсон відчув укол ревнощів через ту усмішку.

Літ фиркнув і сховав меч у піхви.

— Розумно розмовляєш, дівчино, — на щастя для твоїх друзів. Інакше б їх заколов.

— Дякую, — сказав Лео. — Я намагаюсь не бути заколотим до обіду.

Старий у халаті копнув ногою чайник, який розтрощив тренер Хедж, і зітхнув.

— Що ж, оскільки ви тут, будь ласка, сідайте!

Літ нахмурився.

— Ваша величносте...

— Ні, ні, усе гаразд, — сказав старий. — Нова земля, нові звичаї. Вони можуть сісти в моїй присутності. Усе ж таки вони бачили мене в нічному одязі. Який сенс дотримувати формальностей?

Він спробував усміхнутися, але вийшло трохи силувано.

— Ласкаво прошу до моєї скромної оселі. Я — цар Мідас.

— Мідас? Бути цього не може, — промовив тренер Хедж. — Він помер.

За мить вони вже сиділи на диванах, а цар розвалився на троні. Не найкраща ідея була сидіти так у халаті, і Джейсон усе боявся, що старий забудеться та зніме ногу з ноги. Тоді б залишалося сподіватися, що під халатом є золоті труси.

Літ стояв за троном, поклавши обидві руки на меч, зиркав на Пайпер і хизувався біцепсами, чим дратував Джейсона. Той запитував себе: чи він виглядає таким саме м’язистим, коли тримає меч? На жаль, навряд це було так.

Пайпер нахилилась уперед.

— Наш друг сатир, ваша величносте, мав на увазі те, що ви другий смертний з тих, кого ми зустріли, який мусив би бути... перепрошую... мертвим. Цар Мідас жив тисячі років тому.

— Цікаво. — Цар утупився очима в блискуче блакитне небо і зимове сонце за вікном. Здалека середмістя Омахи виглядало наче купка розкиданих дитячих кубиків, — занадто чисте і маленьке для звісного міста.

— Знаєте, — сказав цар, — гадаю, я був трохи мертвим деякий час. Це дивно. Наче сон якийсь, еге ж, Літе?

— Дуже довгий сон, ваша величносте.

— І все ж, тепер