Читати книгу - "Нафта"

Отже, знову будуть тиснути. Себто до частини Карлового тіла прикладатимуть чужу силу. Ця сила означала панування та володіння. Означала, що Кармело не збирається дати втекти своїй жертві, яку наразі тримає в руках, на те є його воля, і він, хай ласкаво й шанобливо, ба навіть галантно, не прийме ніяких заперечень.

І якщо тоді, коли Кармело притискав руку Карло, це викликало глибоке хвилювання, яке мало не паралізовувало, — так, притискаючи рукою, поводиться хазяїн з домашньою твариною, — то від натиску на потилицю Карло майже втрачав свідомість. Чого треба було тій широкій, масивній руці, що лежала на тендітній шиї буржуа, котрий завжди був слабким і здавався смішним самому собі через свої комплекси та обов’язки? Здавалось, його життя більше не існує: сила якогось тіла, до якої вдалися з такою владною ніжністю, впливаючи на нього за допомогою мозолястої долоні, і його самого перетворювала лише на звичайне тіло, тіло, яке набуло вагомості завдяки тому, що може стати, хай і зовсім незначущим, джерелом насолоди. Поза тим, потилиця виявилася безмежно чуттєвішою за руку, викликаючи у Карло святобливість, яка так збуджувала, що Карло переповнювався відчаєм при одній лише думці, що все скоро скінчиться, і вже тужив за цим, ніби за чимось, що навіки втрачено…

Конче потрібно зазначити, що Карло постійно боровся з болісними природними почуттями, жертвою яких він об’єктивно став, бо не мав вибору. Він радше нагадував не героя пізнього романтизму, про якого йшлося у «листі 1880», а персонажа маркіза де Сада, — ймовірно, саме де Сада, — у якого слабка, але нездоланна жилка іронічної легковажності позбавляє сакральності найжорстокіший статевий акт, який перетворюється лише на раціонально передбачуване втілення плану: втілення настільки передбачуване, що робить акт навіть трохи нудним, спричиняючи певну іронічну спокусу зробити щось не так, відмежуватися, тобтоh[192] відійти від буденності та банальності, властивих розсудливо складеному плану.

Насправді ж наразі нічого з того, що переживав Карло того вечора, сидячи у заглибині в землі, встеленій травою та перегноєм, поруч надламаної по краях сітки, у сяйві місяця, який сяяв тим яскравіше, чим більш мертвотно-блідим ставало його сяйво, він передбачити наперед не міг. Зрештою, у всьому цьому було щось більше за те, на що була спроможна його уява.

Однак Карло ніколи цілковито не покидало відчуття, що в цьому є крапля іронії, майже відчуваючи комічність усіх драматичних та надзвичайних подій, які наразі переживав.

У ньому одночасно вживалися комічне задоволення, дивовижний одур та відчай покірного раба, який викликає у Карло рука Кармело на його потилиці (1)[193].

Отже, Кармело, тиснучи на потилицю Карло, штовхав його у сум’яття, яке, якби тривало й надалі, могло б викликати стан гіпнозу чи марення. Карло гадав, що має сприйняти це як знак того, що Кармело хоче, аби він зараз торкнувся його оголеного й живого члена. Тож він простягнув руку й схопив його. Незграбно, себто вводячи в оману, підсвідомо схитрувавши, вдаючи необізнаність жінки у тому, які відчуття з’являються в чоловічому члені, позаяк сама його не має; натомість, як жінка, й, звісно, цілком несвідомо, Карло удавав, що воліє зробити те, що просить чоловік, але не для того, щоб отримати від цього насолоду самому, а для того, щоб її отримав він.

Проте рука, що лише через просту покору, за звичкою, стискала член Кармело, це могла не відчути, якою є реальність. І він знову занурився у дивовижну муку. Тепер він тримав у руках нічим не прикритий пеніс, отже, диво здійснилося цілковито. Більше не існувало нічого, що б відділяло Карло від того, що він дотепер вважав нездійсненним. Священні штани Кармело розстебнуто, труси, хоч і насилу, але все-таки стягнуто аж під калитку, а член уже нічого не приховувало, він був надворі, на свіжому, але водночас теплому вечірньому повітрі, у понурому місячному світлі: нагіший за саму наготу.

Тепло від плоті відчувалося ще сильніше: воно було майже палюче. І ніжності в ньому виявилося ще більше; й більше твердості. Але над усе приголомшувала, аж змушуючи тремтіти, його нагота.

Карло вчинив з цим голим членом так само, як робив, коли його ще ховали штани: пестив його згори вниз, щораз оцінюючи його розмір, ніби це було щось таке, чим не можна було пересититисяi[194]. Врешті-решт, ненаситність здавалася ще сильнішою від того, як притискав Кармело його потилицю, притягуючи Карло до себе.

Рука Кармело невблаганно тисла, змушуючи Карло сидіти з опущеною головою, ніби й надалі продовжуючи демонструвати свою волю, яку боялася виявити відкрито.

Голова Карло опиралася натиску, що притягнув його до черева Кармело, але, звичайно, притягував ніжно, ніби це лише сила, до якої вдаються несвідомо-наполегливо, ознака володарювання, яка не визнає спротиву. У цьому притисканні гарячою рукою, що лежала на Карловій потилиці важко й непорушно, вже було щось машинальне. І, мабуть, він машинально, — ніби замінюючи цим щось інше, що заважало йому зробити якесь дивовижне піклування з боку Кармело, — почав рухати рукою вгору-вниз по Карловій потилиці, пестячи його. Спочатку це були цілком звичайні пестощі, майже інстинктивні, послабляючи та посилюючи вже звичний натиск. Але згодом це перетворилося на часті й невпинні справжнісінькі пестощі, які однаково й важко пестили бідолашну потилицю Карло.

Вони були машинальними, бездіяльними, поспішними: безсумнівно, вони були заміною чогось іншого.

Карло захопився, цього разу він справді мало не втратив свідомість і ледве не впав на землю, ніби закохані у «Тисячи й одній ночі». Насправді, Карло й надалі, незважаючи на тремтіння, яке, здавалось, губить коріння його єства, продовжував, майже широко всміхаючись подумки, аналізувати обставини, що склалися. Він питав себе, якої природи були ці пестощі, й відповідь наразі вислизала йому з голови, наче добре знайоме ім’я, яке не виходить згадати, хоч воно вже настирливо топчеться на порозі пам’яті.

Отож Кармело гладив голову Карло, як гладять голову псу, точніше — сучці.

Карло кілька хвилин, якщо так можна сказати, споглядав цю сцену збоку: як Кармело пестить його, як сучку. А потім не втримався, він дозволив своїм почуттям вихлюпнутись назовні, його ніби підхопив несподіваний потік і поніс у вир: в очах виступили дві величезні, ніби краплини дощу, сльози, смужками стікаючи по щоках, а слідом за ними градом, нестримно й рясно покотилися й інші, він страшенно обливався, та де