Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

Я нарешті побачила те, що змусило його відступити. У вікні другого поверху виднілася постать старшого лорда Шерве.

— Мені вже час, — зрозуміла я, теж зробила крок назад. — Дякую, що вислухали мене, Крістіане.

Він лише кивнув.

Я ще мить стояла, ніби сподіваючись, що він скаже щось іще. Але Крістіан мовчав. Його постать знову стала стриманою, гордливою. Він знову став тим лордом Шерве, з яким я познайомилася на Святі Див.

І я пішла, повела за собою Буревія. Не озирнулася жодного разу, хоча дуже хотіла цього. Хотіла ще раз побачити чоловіка, з яким не знала, як себе поводити. Який змушував мене відчувати себе винною через ті слова кронпринца вчора.

— Я зробила те, що мала, — бурмотіла я собі під ніс, поки тягла Детійську верхову через головну площу Ардашти. — Зробила те, що мала. Це не було дурістю. Не було.

Наступне, що трапилося, змусило мене різко зупинитися і знайти поглядом крамничку з травами. Одну з тих, яка належала моїй родині. 

А трапилося те, що…

«Ти зробила все правильно».

Цей голос. Він знову пролунав у мене в голові. Змусив здригнутися і роззирнутися. Та окрім Буревія поряд нікого не було. Повз проїхала невеличка карета, вдалині гуляла пара аристократів, прикриваючись від сонця різнокольоровою парасолькою. Але на цьому все. Не було нікого, хто б міг звернутися до мене. Підтвердити мої думки.

— Ходімо, хлопчику, — видихнула я, повернувши до крамниці. — Час вже приготувати собі ліки проти тих рослин. А то вже таке ввижається, жах! 

«Ліки тобі не допоможуть».

Я озирнулася, відчуваючи на собі чийсь погляд. Та поряд знову нікого не було. А я чітко розуміла, що втрачаю глузд. 

Страх обійняв мене кригою. По шкірі поповзли сироти. Мерзенні, гидкі. 

— Леді, у вас все добре? — веселий голос став для мене рятівною ниточкою, за яку я вчепилася всією своєю увагою.

До мене від краю дороги квапився молодий чоловік у чорному плащі. Він скинув каптур і широко посміхнувся.

Звичайний молодий чоловік: вузьке обличчя, високі вилиці, яскраво-зелені очі та трошки кривуватий ніс. Єдиним, що було незвичне в його зовнішності — світле сріблясте волосся. Не сиве, а наче вкрите тонким шаром блискучої платини.

— Так, все добре, — я струснула головою.

— Вам краще або сісти на коня, або триматися ближче будівель, — незнайомець продовжував широко посміхатися, простягнув мені руку. — Точно все добре? Не складно попросити допомоги, якщо вона потрібна.

— Ні-ні, все добре, — я чемно нахилила голову, руки незнайомця не торкнулася. — Дякую за турботу, лорде?..

Він не назвався, продовжуючи посміхатися, промовив:

— Тоді будьте обережніше, леді. Наступного разу мене може не виявиться поряд.

Я тільки кивнула, озирнулася і застрибнула у сідло Буревія. Цей незнайомець мав рацію в одному — я маю бути обережнішою. Люди та карети — їх тут багато. І якщо хтось донесе батьку, що я була тут…

— Голоси тварин дуже схожі на людські, чи не так? — почулося з-за спини.

Я здивовано озирнулася у сідлі. Але незнайомця з платиновим волоссям там вже не було. Він зник, наче був привидом.