Читати книгу - "Астальдо"

А в перервах між розвагами… у них катування зветься розвагою, уявляєш? Мене трохи приводили до ладу і водили до Морінготто, а той вболівав над моєю нещасливою долею… Брати, мовляв, зреклися тебе, Майтімо… Ця істота називала мене Майтімо, знущаючись над нашим звичаєм берегти аmilesse для найдорожчих…

— Макалауре, — мовив Фіндекано обережно, — в розпачі… Як і інші, зрештою. Мій оtorno, вони були не в змозі…

— Я не гніваюсь, — вимовив Руссандол, — не гніваюсь… Гірше було б, аби мої малі теж потрапили до його лап…

— А Камені… Я бачив сон, власне то було видиво… Ти знаєш де Камені?

— Він уже вправив Сильмарили у вінець, який носить на голові, — сказав Майтімо з крижаною люттю в голосі, - І, здається, попік при тому лапи… Це жахливо — батькові Камені були живими, я чув їхні голоси, що прагнули визволення. А під час останньої зустрічі, Морінготто сказав, що ви пройшли Гелькараске, що ви йдете на південь, і що він послав urqui … за тобою… Якби вони тебе схопили… Я не знаю… Мені здається, що я б погодився… на все… Я не зміг би дивитись, як тебе…

— Майтімо, — Фіндекано обхопив його руками, відчуваючи, як страхітлива холодна лють аж струшує змученим тілом друга, — Забудь… Не згадуй… Будь ласка… Цього не сталося… Забудь…

— О, не забути… — пробурмотів Руссандол, — нашийник, кайдани, тортури… Я мовчав… З камери мене витягали силою — я бився на смерть, кайданами, ланцюгами, щоб знесилитись і померти. Urqui вже боялися до мене заходити — Саурон присилав за мною балрога… Велика честь, неправда ж? І якось, опісля чергового побачення з Чорним Валою, мене вивели отими дверима в стіні, поставили на залізну площину над проваллям і прикували кайданками до скелі. Перед цим Морінготто ласкаво мовив, що мені потрібно подихати свіжим повітрям… А я мовчав, все мовчав… Опісля того першого разу, я не зронив ні слова… Я ще подумав — звідси видно зорі… І раптом опора вислизнула у мене з-під ніг, і я повис…повис… а ті… тварі… реготали…

Фіндекано мовчки гладив йому волосся. Помогти він тут не міг… Не міг зітерти з пам’яті гордого Нолдо час його приниження й страждань.

— Найстрашнішою була година, коли я побачив, як йде ваше рушення… До того я вже трохи звик до болю, якщо взагалі можна було до такого звикнути… Коли відчинялися ті двері в скелі, я намагався мовчати, але коли залишався сам… Я кричав, бо вже не міг терпіти біль, мені здавалося, що погибель близько, і я прагнув її всім серцем, зомлівав, отямлювався, тоді знову… А над моїми муками пливло сріблясте світило, схоже на квіт Тельперіону… Воно було прекрасне, холодне і далеке… Потім прийшли ви, в потоках іншого, золотого сяйва… Ви пливли, ви купалися в світлі, я не міг роздивитись тебе, я знав, що ти не почуєш, я не відав навіть, чи ти живий — але звав, звав, аж поки кров не ринула мені горлом…

— Чому, — сказав Фіндекано сумно, — чому я не подався в гори одразу… Адже я чув… Чув твій голос… Ніхто, крім мене, не чув твого крику, і я… Не повірив власному серцю, яке стискалося від болю.

— О, не картай себе, мій Астальдо, ти й так сотворив диво. Коли я почув твою пісню…

— То одразу ж став дуже балакучим, і весь час заважав мені працювати…

— Не плач, оtorno… Не треба…

Фіндекано затулив очі долонею. Він не міг собі уявити, що подібне могло трапитись не колись давно, до зустрічі Квенді з Вишнім Ороме, не з кимось незнайомим, а саме з Руссандолом — першим мечником Тіріону, опікуном шістьох оприскливих і непокірних молодших братів, ласкавим сином Нерданель…

Ант тим часом знову намагався напоїти пораненого, та напій, настояний на меду і травах, спливав струмочком по підборіддю Майтімо. Феанаріон вже не міг говорити — довга оповідь забрала у нього останні сили. Він лише усміхався винувато, і той усміх був — як останнє namarie перед дуже довгою розлукою.

— Майтімо, — зробив Фіндекано останню спробу, — зрозумій, якщо ти згаснеш нині — це буде перемогою тих… Морінготто, Саурона, орочої зграї… Макалауре не князь, і не вождь — він quentaro… Золотий голос Тіріону, все так, але він не здатний утримати в покорі Шалену Трійцю. Нині, коли не стало князя Феанаро — ти є Великим Князем Нолдор. І ти мусиш підтримувати лад, і мир між родами, незважаючи на Обітницю, Альквалонде, Лосгар. Без тебе троє молодших Феанаріонів перегризуться і поміж собою, і з нами, і з князем Ельве… Спалахне усобиця на радість Морінготто. Табір Міnya Nosse на тому боці озера, і багато хто з наших дивиться туди лихим оком. Ти один зможеш спинити ворожнечу, бо ти не палив кораблі. Макалауре і близнята засвідчать це, і з тобою нам можна буде укласти угоду, з якої будуть задоволені усі — Перший Дім коритиметься спадкоємцю Феанаро, а ми спілкуватимемося з особою, яку ніхто не зможе назвати зрадником…

— Пізно, — прошелестів голос Майтімо, — я зникаю… Мов тінь, мов дух…

— Руссандоле, — сказав Фіндекано різко, — коли я побачив тебе в золотому вінці і в оцих шатах, то подумав, що бачу перед собою Великого Князя Нолдор… Не змушуй мене сумніватися в тому, кого я врятував з Тангородріму — Нельяфінве Феанаріона, чи якогось невідомого Ельда, який поспішає на відпочинок до Мандосу, забувши про обов’язок і честь. Не смій втікати, це боягузтво… Ти мусиш залишитись тут… Відкрийся мені, не цілителькам… Я ще не забув, чому мене вчили в садах Лоріену. Зніми аvanire… Не бійся, я поруч. Вдвох ми здолаємо й Чорного Валу, якщо він тільки насмілиться простягти лапу до наших душ!

Погляд Майтімо став більш притомним. Він мовчав кілька тяжких хвилин, тоді кивнув, погоджуючись.

Фіндекано заспівав… Лоріенський наспів присипляв, заворожував, колисав змучену душу в ніжних долонях пісні… Майтімо обім’як в обіймах друга, дихання його стало рівнішим. Він спав…

Броня… Нолофінвіон ще ні в кого не відчував такого захисту — дух Майтімо нагадував воїна, закутого в багатошаровий листовий панцир. Зверху по цій броні ніби пройшлася лава — Фіндекано відчував відбиток чужого, гидкого розуму. Аvanire брата ламали, ламали силою волі… Робила це істота набагато сильніша за молодого Нолдо, однак всі її зусилля були марними — відмичку підібрати не вдалося.

Поволі… Дуже поволі… Не силою… Ні в якому разі…

Біжить по квітучому