Читати книгу - "Астальдо"

Дзвенить над ґанком садиби «музика вітру»… До неї намагається дотягнутися малюк на ім’я Макалауре… А от і ще одне дитя на руках у чорноволосої жони… «Майтімо, синочку, приглянь за Фіндекано, доки я поговорю з пані Анайре…»

Феанаро виходить на ганок… Лагідний, усміхнений Феанаро… Таткові руки знімають з різьбленого стовпчика сріблястий передзвін і доручають двом синам і гостю…

А у дворі, в білому пісочку, вовтузиться світловолосе хлоп’я… Тієлкормо…

Старший син і помічник роздуває міхи в батьковій кузні… Ніжний брат вмиває замурзані личка руденьким близнятам… Суворий вихователь вичитує за щось трьом середнім братам, а ті пирхають, бурчать потиху, однак не суперечать — знають, що зі Старшим Рудим сперечатися марно…

Вулицею, мощеною сірим каменем, біжить до садиби з восьмипроменевою зорею чорняве хлоп’я з розкошланим волоссям… І старший друг звично приводить зачіску приятеля до ладу.

«Ти й досі так заплітаєш волосся, оtorno… Заплітаєш в дві коси від скронь…»

Мама, вбрана в полотняну сорочку та запилюжені робочі штани, стоїть з різцем біля мармурової глиби… Там заховане чиєсь обличчя, в тій глибі, мама видобуває його назовні…

Скляна куля, а в ній троянда… Сніг падає на пелюстки… Сніг…

Танці у Валмарі… Стільки ніжних личок… Якщо запросити оцю гарненьку Ваніе — чи не посміється вона над рудим Нолдо?

Ніжне рученя в руці, звиклій до різця і пензля, до молота і смичка, а тепер ще й до меча… Цікавий погляд блакитних оченят…

«Ви такий…високий… Як вас звати?»

«Нельо… Нельяфінве Феанаріон… Але панна може звати мене Руссандолом»

«Ви і справді… рудий…»

«Як лісова пожежа, панно… Руді — щасливчики, це відомо всім…»

Батько стоїть посеред майстерні, на голові у нього — вінець з сяючими Каменями.

«Це справа мого життя, мій старший сину… Я назву їх — Сильмарили! В них — частина моєї душі!»

Листок за листком… Поволі… Дуже поволі… Поволі, мов троянда, відкута зі сталі, відкривається панцир духу, що виявився не по зубах лихій силі…

Спогади, сповнені любові… Майтімо зодівся в любов і ніжність, наче в кольчугу… Він змусив себе не згадувати про біди і вчинене зло. Не забути — забуття не дано Ельдар… Просто — не згадувати.

Ще один листок — Свято у світлі Двох Дерев, і побратим іде до нього через все поле, такий прямий, такий відважний юний Нолдо… Іде, щоб простягнути руку перед очима двох ворогуючих родів.

Золота пектораль в руках Богині Елентарі… Варда благословляє…

Двір великого Ауле, і родич Магтан рекомендує Великому Ковалю молодого майстра…

Весільні гірлянди обвили садибу з зорею Феанаро — брат Атарінке привів в дім юну жону…

Знову колиска стоїть на ганку, і сплакане малятко засинає в обіймах родича…

«Тобі потрібно було б одружитися першому, синочку, — неньчин голос, — ти так любиш дітей…»

«О, я зустріну свою панну, зустріну, напевне…»

Він нахиляється до мами з коня, цілує рідне обличчя…

«Тато говорив — ми збудуємо там дім… Цілу фортецю на півночі, нехай знають, на що здатні вигнанці… Форменос зватиметься вона… Ти приїдеш до нас, мамо?»

Тріпоче на вітрі багряна пелюстка полум’я — душа рудоволосого Нолдо, котрий над усе любив свій рід…

І зливається з нею в одне ціле білий вогонь, холодний і чистий, обмиває своїм сяйвом.

«Фіндекано… Це ти… Фіндекано…»

«Я тут… Я з тобою…»

«Ти схожий на біле полум’я… Справжній Каlaquendo[136]…»

«О, хоч тут мовчи… Не говори… Повертайся до життя… Я поруч… Я захищатиму… Повертайся…»

Фіндекано розплющив очі і ледь усміхнувся. Майтімо спав, спав тим цілющим сном, який змушує душу відпочивати, а тіло — затягувати рани. Звичайно, брат у такому стані, що занурювати його в подібний сон доведеться не раз, і не два. Але з цим уже впорається Лаурендіе.

Майтімо, розумник Майтімо… Не бувши учнем Ірмо, він здогадався, як можна переграти Чорного…

Панцир духу… Зроблений з того, що недоступне його мучителям — щира приязнь, вірна дружба, щемке очікування кохання…

А розкрити цей панцир намагалася, мов мушлю ножем, воля Напівбога…

Не зміг, отже, Саурон… Не вийшло…

Цікаво, а чому сам Морінготто обмежувався лише розмовами? Ще у Валінорі говорили, що він володіє жахливими чарами…

І для чого йому був потрібен вождь для Ельдар? Хоча там, в Лосгарі, під його вплив через Феанаро підпали всі воїни Першого Дому, хто слухав промову князя…

— Ти сам відповів на своє питання…

Лаурендіе… Він не почув її кроків…

— Ти заговорив вголос, молодий cano. Я відповім тобі — сила Морока велетенська, навіть зараз, коли він в тілі, але змусити він нікого з нас не може. І я скажу чому — це смішно, але ми для нього замалі. Ти займався ювелірною справою, і знаєш, що з дорогоцінностями не працюють кувалдою… Потрібен маленький різець — за розміром… От він і підбирав різця. Спершу Феанаро, тоді його син… Але вони вистояли, обидва. Нехай Феанаро наробив стільки біди, скільки його гордій душі швидко не відпокутувати, але він виштовхнув з себе Морінготто. А твій рудий otorno просто не пустив в себе Князя Лжі. І знаєш, як це йому вдалося?

— Ні, моя пані…

— У старшого сина Феанаро відсутня сліпа віра в правоту більшості або сили, дитя моє… Хоча часом і він піддається загальній напруженості чи страху, як тоді, у Форменосі, коли накинувся на тебе зі зброєю, але твій брат має розважливий розум, і дуже швидко виходить з подібного стану.

— Він житиме, пані Лаурендіе?

— Тепер — напевне… Бідолашний юнак вбрався по-княжому, аби проститися з тобою. Бережи його, Фіндекано Астальдо, ще сотні літ опісля цієї біди огортай своїм теплом… Ота ще їхня Обітниця… це згуба для синів Феанаро. Не віддавай їй свого друга, а він витягне своїх братів. Любов’ю своєю витягне з пекельної пастки. Отоді ми всі посміємося над Морінготто.

— Але Камені, - мовив Фіндекано розгублено, — їх же таки потрібно повернути… Вони…

— Потрібно, — озвалася Лаурендіе, — але не за будь-яку ціну. Іди, відпочинь…

Юнак гукнув на Анта, котрий згорнувся в куточку шатра, і вийшов назовні, зоставивши Пробуджену поруч з другом. І здивувався, побачивши зоряне небо над головою. Він пробув з Майтімо весь день, поки світила Васа, Вогняне Серце… І він таки ще раз порятував його.

— Старший брате…

Туракано… Молодший брат, завжди правий