Читати книгу - "Астальдо"

— Я винен перед тобою, старший брате..

— Про що ти, Турондо?

— Я накинувся на тебе, коли ти ледве дихав опісля отого жаху…

— Забудьмо, Турондо…

— Я ж таки пішов тоді до цього шатра. Тоді, коли ти знепритомнів… Пані Лаурендіе якраз була там, разом з двома іншими цілительками. Вона зміряла мене від голови до стіп таким поглядом, що мені стало зле, а тоді змусила допомагати при перев’язках…

— Змусила? Тебе?

— Перед нашою доброю чарівницею, брате, не встоїть і сам Морінготто. Я витримав до кінця — мене знудило, вже коли я вийшов звідти, за шатром. Це жахливо, такого не можна робити з живою істотою… Коли ти його знайшов, він висів на одній руці? На скелі? Ще відтоді, коли не було двох світил?

— Так, брате…

— Я був подумав, що мені почулося… Я слухав вашу розмову, пробач… Ви нічого не чули й не бачили, рівно, як і отой твій зброєносець-Нандо. Я зайшов… Зрештою, це й моє шатро, хоча Лаурендіе і вигнала мене геть.

— Ми не говорили нічого такого, що потрібно зберігати в таємниці. Окрім, хіба що… Пам’ять про Феанаро не мусить бути зв’язана з Морінготто… Наш старший вуй був дійсно втіленням величі й натхнення, і його діяння принесли нам славу, яка звучатиме в піснях, доки й стоїть Арда…

- І погибель, милий брате… Славу і погибель…

— Що ж — підіймемо голови, і подивимося погибелі у вічі…

— Старший брате, — знову вимовив Туракано, — опісля того, що я почув і зрозумів, я зрікаюся своєї ворожнечі до Першого Дому. Нехай між нами ніколи не буде колишньої приязні, але на quentaro і малих я не тримаю зла, а з Шаленою Трійцею я не ладнав і раніше. Щодо ж твого побратима, то я — його союзник віднині і довіку. Він не винен в подіях у Лосгарі, та, навіть якби і був винен — того, що він перестраждав, вистачить для найстрашнішої покути.

— Я радий, Турондо…

— Я зізнаюся тобі, Фіндекано, що недолюблював твого побратима, бо вважав, що мій старший брат має більше приділяти уваги нам з Аракано, а не носитися по вулицях Тіріону з рудим Феанаріоном. Я просто ревнував, розумієш?

Фіндекано розгублено усміхнувся. Він ніколи не думав, що стриманому холодному Турондо не вистачало братської любові.

— Але ж я люблю тебе, брате — мовив він просто, — і завжди любив… А тим більше — тепер, коли нас лише двоє…

— Отож бо, а ти поліз до пекла, навіть не попередивши.

Астальдо засміявся, і обійняв брата. Опісля цього примирення розмова з батьком вже не здавалася юнакові великим клопотом. Нолофінве, здається, пробачив сина ще до його появи у славі, на спині Торондора.

***

Гінця до Макалауре Фіндекано послав лише тоді, коли надія переросла у впевненість — виживе.

Про ворожнечу між родами було забуто. Майтімо виходжував весь табір — його годували, розважали, вбирали по-княжому… В шатрі весь час хтось сидів, то граючи з пораненим у вигадану колись все тим же Феанаро гру «Два війська», то попиваючи з ним quenilas та згадуючи Тіріон, то читаючи йому книгу, або награючи на арфі… Руссандол спершу до сліз соромився цієї уваги, особливо, коли його доглядали жони, котрі втратили близьких на кризі Гелькараске. Опісля випадково почутої розмови між двома Нолдіе, Майтімо пролежав день, відвернувшись від усіх, з застиглим обличчям, і Фіндекано ледве зміг його розговорити. В розмовах же, що кружляли по табору, Руссандола називали не інакше, як «бідолашним дитям», і навіть про загиблого Феанаро та палаючі кораблі Лосгару згадували без колишнього мстивого завзяття… Чоловіки тепер говорили щось про фатальну помилку, а жони додавали: «подібного не трапилося б, якби з Феанаро була Нерданель…».

Одного погожого ранку Фіндекано відправив на той бік озера свого вірного Анта, котрий вважав своїм обов’язком доглядати побратима свого княжича, і робив великі успіхи у вивченні квенья, в якому й практикувався з Руссандолом. Зброєносцеві було наказано побачитися з Канафінве Феанаріоном й сповістити його про те, що старший брат живий, і знаходиться в таборі князя Нолофінве.

Макалауре примчав на змиленому коні опівдні. Його супроводжували Амбаруссар — Фіндекано попрохав Анта передати, щоб «малі» приїздили по черзі. Все таки Майтімо був ще занадто слабким, часто засинав просто посеред розмови, або читання, а запальні Феанаріони могли просто задушити його в обіймах.

Quentaro зіскочив з коня, не дбаючи про свого валінорського огиря. Він не звертав уваги на цікавих Ельдар, при одному вигляді яких раніше помер би від сорому. Очі співця, що наче займали пів обличчя, вп’ялися в лице Фіндекано, котрий якраз майстрував біля свого шатра коновки для води. Рушенню не вистачало найпростіших речей, але це було і на краще — майстровиті Нолдор мали куди прикласти руки.

— Родичу, — мовив Макалауре, — твій зброєносець приніс мені неймовірну звістку…

— Зайди, toron, — відповів Фіндекано, — тільки не дуже лякайся…

Сам він зайшов опісля, разом з поблідлими близнятами. Майтімо якраз грав з Фінарато в оту військову гру, і підвів голову від дошки, розквітнувши усміхом…

Звісно, стан Руссандола було не порівняти з першими днями, коли життя його висіло на волосинці. Але виснажений він ще був добряче, а в його руде волосся вплелися срібні ниті. Макалауре з хвилину стояв мовчки, а тоді опустився поруч з братом на розстелені укривала і ткнувся головою йому в коліна.

— Ну, милий, — сказав Майтімо стиха, — О, в цім шатрі запахло морем… Стільки солоної води… Вітаю, мої найменшенькі. Тільки не треба плакати — ви мене утопите в сльозах. Хто це додумався мене поховати — ви ж мали знати, що рудим щастить…

Макалауре німував. Руссандол ласкаво провів лівицею по його розкошланому від швидкої їзди волоссю. Амбаруссар підійшли до них, теж сіли, і притулилися обличчями до плечей Руссандола.

- І я теж радий вас бачити, — озвався Майтімо знову, — тільки не промочіть на мені одежу, нерозумні лисенята… Все гаразд, все минулося.

— Може тебе перевезти до нашого табору? — запропонував quentaro, підвівши заплакане лице.

— Я приїду до Міnya Nosse сам, коли зможу сісти на коня.

— Може тобі щось привезти? Вбрання, щось із їжі…

— Вбрання, Макалауре… Мені незручно забирати у приятеля останню сорочку. Ти ще не забув Еркассе?

— Ні, звісно ні…

— Він від щирого серця поділився зі мною одежею. Ми бо з ним однакові на зріст — як два дубочки…

— Майтімо, ми не могли покинути Белеріанд… Обітниця…

— Досить, Макалауре.