Добрий тобі жарт: маленькою купкою одчайдушних голів врубатися у вороже військо і вхопити здобич та повернутися назад! Та що вже казати тобі, коротко мовивши, не хотів твій прадід ніколи ні про яку небезпеку й слухати, і коли б не знайшлося йому товаришів, то й сам би на турецькі шаблі поліз. Всі уже знали, що то за козак Степан Журба, і сам полковник, було, набивається до нього з ранґами – то осаулом, то ще якимось старшим хотів зробити, а то раз і сотника йому пообіцяв. Так що ж? Не хоче! Такий уже молодець удався, «Нащо мені, каже, ваші ранґи? Буду я сотником, то все мені треба коло обозу бути і робити, що мені загадають. А тепер я вільний, як вітер у полі, – набрав собі охочих та з ними – світ заочі і дременув. Переб’ють їх, порубають – не моя провина: їх воля була йти за мною, та й не діти ж вони! А користь мені від мого здобичництва чи не більша, як сотникові». Та й не брехав козак! Бувалі люди розказували: хоч як його невіра обступить, хоч як його рубає, хоч як стріляє, а він таки вискочить із тиску; і поранений увесь, та не з порожніми таки руками. То збрую, було, винесе таку з золота та срібла, то повні тороки кармазинів, що їм і ціни нема. От бачать люди, що твого прадіда ніяка сила не бере, а кінь у нього тільки зачує бій, то так чортом і скаче на гармати, – і думали, що Степан Журба якийсь характерник. А він був християнин, як і всяк чоловік; тільки була в нього шабля, що з нею він не боявся смерті. Дісталася йому та шабля не простим яким способом. Їхав він у поле ворога виглядати. Їде край байраку і чує, ніби хтось у глибокому тому байраці стогне. От і зійшов він з коня, збіг аж на дно яру. Бачить – лежить козак, сивий, як молоком облитий, весь порубаний, постріляний, а коло нього мертвий кінь. Побачивши твого прадіда, підвів козак голову та й каже: «Слухай, чоловіче добрий, коли маєш християнську душу, то зроби мені останню ласку, винеси мене з цього байраку, поховай у чистому полі і хреста постав у головах, хоч би й з хворостини; хай-таки поховано мене буде як християнина. А я тобі за те подарую оцю шаблю. Дорога вона не золотим держаком, не самоцвітним камінням, а тим, що як іде хто з нею на бій, той не боїться смерті, аж поки сім куль його не прошиють. Запам’ятай собі. А тепер перехрести мене і прощавай». Сказав – і вмер одразу. От твій прадід виніс його з байраку, викопав яму шаблюкою, поховав, прочитав які знав молитви, зробив хреста із козацького ратища, заткнувши його вістрям у землю, ще й білу хустку на хресті повісив, щоб усяке знало, що там лежить козак. А далі взяв подаровану шаблю та й поїхав. Та як вернувся до обозу і почав показувати товаришам отой подарунок, то всі, хто брав шаблю в руки, дивом, було, дивуються, і ніхто не знає, що то за шабля: нікому не доводилося такої бачити. А з старосвітських людей такі знавці бували, що покажи йому палаш, так він, і напису ніякого не читаючи, скаже тобі, і що то за палаш, і з якої землі, і чи давно його зроблено. А тут скільки вже охочих до старовинної зброї людей приходило до твого прадіда – приходили і сотники, і осавули полкові – так ні ж! Ніхто не прочитав слів, що ними вона була обписана, і ніхто не сказав, яки народ отакими шаблями орудує. І з тією шаблею прадід твій бився років з двадцять, а тоді було що не рік то й війна. А наостанку до того вже вона позубилася, що як виїздив він на війну в послідній раз, то покинув її вдома. Теща покійниця, правда-таки, і вмовляла його, щоб не кидав шаблі, – та не такий з твого прадіда козак був, щоб баби послухатися. «Нащо вона мені тепер? Не буду ж я нею пиляти?» Сказав і поїхав з иншою шаблюкою. Виїхали на поле бою. Твій прадід, хоч і не мав при собі заклятої тої шаблі, а таки не вдержався, щоб не вточити першому ворожої крові. Зібрав охотників, вишикував їх, як треба, рогом, крикнув, гикнув та й урізався саме в середину турецького військ. Довго не видно було його ватаги, тільки чути крик та стрілянину серед ворожого табору, аж ось заколихалася передня лава, розступилася, твій прадід вилетів звідти тільки з п’ятою частиною своїх товариші. Не встигли наші закричати та заплескати в долоні, як з басурменського боку де не взялася куля, та твоєму прадіду в голову! Хитнувся козак, руками вхопився за шию коневі, і кінь уже мертвого приніс його до козацького обозу! А теща покійниця тим часом шила йому сорочки вдома, бо все, що, бувало, візьме з одежі в похід, то так передере й перекривавить, що страшно і в руки взяти. Враз так щось і гримнуло об половиці. Глянула – аж то чоловікова шабля. Ну, тут усі й здогадалися, що то за знак.
Дід замовк і про щось загадався. Але його оповідання схвилювало молоду кров Іванову, і він – замість пошкодувати про смерть хороброго козака – як не скрикнув у захваті:
– Ех, і жити ж тоді було славно, дядьку!
Старий одразу звів очі на парубка.
– А чим славно? – запитався.
– А тим, що було де добрим молодцям погуляти, – одказав Іван, труснувши головою.
– Правда твоя, брате! – сказав старий Чайка і сам як не запалився спогадами про колишню славу. – Правда твоя, славно!
А потім замовк і голову понурив, немов засоромився, що, захопившися старовиною, забув про свій сивий волос і з парубками побратався.
– Як же то ви, діду, кажете, що душа на бандурі грала? – спитала Маруся. – Мені і невтямки.
– Діло просте, – одказав дід, – перш, як на той світ податись, прилетіла душа попрощатися з усіма своїми; от і дала про себе знати через бандуру, як душа твого прадіда через шаблю.
Тим часом сонце стояло вже високо над лісом. День наближався уже до обідньої пори, і в повітрі стало до того жарко, що наші подорожні подумали вже і про відпочинок. Ліс усе змінявся. Поміж березами й дубом стали траплятися кленки та ясені. По низинках пішла лугова калина та розрослі
