Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

— Наймала і ще найму.

— Я сам найму, а ти на неділю запроси всіх родичів, сусідів, знайомих.

Приходить до ксьондза й каже:

— Отче, чи знаєте, чого я прийшов?

— Певно, Бог прислав тебе, сину мій.

— Прийшов просити поради. Якась ненависть у моїм домі. Купив я барана й козу, а вони, отче, страшенно не люблять одне другого. Випущу разом зі стайні — коза в один бік пішла, а баран — у другий.

— А чому ви цапа не купили?

— Та що з цапа за користь? З барана вовна, а з цапа нічого.

— Так, так, а що ви хочете?

— Може, ви би дали шлюб козі з бараном?

— Ти що, здурів?

— Я вам файно заплачу.

— Ти що хочеш, аби я з посади з'їхав?

Виймає з кишені сотку й кладе на стіл.

— Я ще дам, як мало, але щось робіть, бо не можу на таке дивитися.

— Але ж, сину, такого ще на світі не було.

Виймає він ще кілька соток і каже:

— Як не хочете, то я кидаю ці гроші в піч.

— Не треба, сину, то гріх.

— То робіть щось, аби тої ненависті не було. Люди шлюб беруть і щось їм помагає, то й козі з бараном поможе.

Бере ксьондз гроші й каже:

— Най буде. Але зробимо це вечерком, аби ніхто не видів.

— Та добре, отче, лише я не знаю, кого в дружки й дружби запросити.

— Нікого не просіть, їмость будуть козі за дружку, а паламар баранові за дружбу.

Вночі звінчали в церкві козу з бараном, а в неділю була служба за Івасем. Зійшлися всі. Приїхали тато, мама, сестри, є кум, кума, ксьондз, сусіди. А чоловік привіз жінці з міста сукенку. Ззаду сказав ушити з шовку, а спереду різних шкірок, ганчір'я, кожушини.

Кличе він жінку до комори, показав на світлі задню половину й каже в темноті одягатися.

Жінка несе з комори холодець і на свій одяг не дивиться. Гості теж на неї не дивляться, лише ксьондз кинув оком і каже:

— Якусь чудну сукенку має ваша жінка. Чи то на перед матеріалу не стало, чи так має бути?

— Так має бути, — каже чоловік.

— Та воно, ґаздо, не дуже пасує.

— А пасує, отче, шлюб козі з бараном у церкві давати?

Ксьондз опустив ніс й ані пари з вуст. Враз перед хатою стали коні: входить сестра з кошиком. Питають, що привезла, а вона говорить:

— Дарунок з тамтого світу.

— Як так?

— Подивіться.

Відкриває чоловік кошик, а Івасик пробудився, плеще в долоні і каже:

— Та-то! Та-то!

Ксьондз — у крик:

— Що це має бути?!

— Та нічого, отче, — каже він. — Ви ж самі казали, що хоронили його обгорілого, як кавеньку? Службу правили, гріб запечатували.

Кожному це пішло попід ніс, і збираються розходитися. Прощається й кум. А він питає:

— Чи все, куме, смакувало?

— Смакувало, куме. А найбільше м'ясо. Давно вже такого не їв. Дякую тобі.

— Та не дякуй мені, а подякуй тому, хто лоша у корч кинув, як моя кобила в лісі скинула.

А жінка стоїть ні жива ні мертва, а він тоді каже татові й мамі:

— Файна ваша донька, добре ви її виховали. Беріть додому й будете виховувати далі. Най вам розтолкує, як спала з тим кондуктором, що у вас на весіллі був, як він дитину вкрав, а вона, бідна, збоялася, що чоловік буде бити й пса в стодолі спалила, а ви, отче, його похоронили. Збирайся, жінко, зі своїм віном додому.

Лишив собі Іванка й оженився другий раз. На цьому весіллі вже і я був. Благословили їх батьки й відгуляли весілля. А який чудесний пропій був! Як подарували гості свої дари, то наперепивали два мішки води і стеблом підперли. А на весіллі був староста кривий на одну ногу. Зачепив ногою стебло, мішки впали й уся вода вилилася. Зробилася велика повінь. Я крикнув: «Гості, рятуйтеся, хто як може!» Я у двері — вода, я у вікно — вода. Я згадав, що на розі хати причеплений човен. Виліз через мишачу дірку надвір, сів у човен, взяв у руку весло і мене аж сюди занесло.

Три сини і батько

Був багатий чоловік, що мав трьох синів. Сини повиростали, поженив їх і роздав увесь маєток, бо думав, що при них доживе віку.

Але не так сталося, як гадалося: діти не хочуть батька шанувати. Був у найстаршого — прогнав, пішов до середущого — відіслав до наймолодшого, а той так батька годував, що ледве живе.

Приходить старий до війта.

— Така і така справа. Я маю скриньку грошей. Третю пайку даю на громаду, а решту тому, хто буде мене утримувати аж до самої смерті.

Рознеслося це поміж люди. Сини взяли з собою війта — і до батька. Дійсно, має старий залізну скриньку, але замкнена. Ключа не дає нікому.

— Як умру, — каже, — скриньку розіб'єте й поділитеся грішми. Поки живу, скринька буде зберігатися у війта, а ключ у мене.

Охочих на таке виявилося багато; той старого брав би, і той, і той.

Але найстарший син каже:

— Де ж би я тата пустив до чужих людей! Жив у мене, то най далі живе. Я, тату, ще вас годен утримувати.

Середущий також каже йти до нього, наймолодший бере до себе.

Вирішила громада:

— Най батько живе, у кого сам хоче, у кого буде йому найліпше.

Йде до найстаршого сина.

Той вже так коло нього ходить, а невістка скаче: схоче їсти — то їсть, випити — то випити, а курити — є закурити. Через місяць йде до середущого. Той ще ліпше перед батьком кладеться. Минає місяць, старий йде до наймолодшого. Той вже не знає, що старому дати. Так батько жив собі у синів до похилого віку. Але старість робить своє. Хоч жив у добрі-гаразді, треба вмирати.

Справили сини йому великий похорон: найняли оркестр, зробили гостину, — так хоронили, як царя, бо думають, що все окупиться.

Після похорону збираються всі у війта, аби поділитися грішми. Одна невістка взяла з собою торбинку на гроші, друга взяла торбинку й третя прийшла з торбинкою. Сини небіжчика принесли ключ. Розімкнули залізну скриньку, а там повно череп'я і папір.

Вони думали, що заповіт, і читають. А там написано: «Дякую вам, сини дорогі, що я з вами добре віку дожив».

Поставали усі навколо скриньки і стоять — не знають, що