Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

– Тобі холодно? – запитав він Дарку, привітно кивнувши замість «Здрастуй».

– Ні, – відповіла вона і простягнула руку до його обличчя.

Чорна, холодна, незвично жорстка шкіра рукавички доторкнулася до його щоки. Тарас був здивований. Він уже так звик до її «атласного» дотику пальців, а тут – шкіра! Але ж попереду зима, й кожен вечір холодніший за попередній.

– Я вийшла тебе зустріти, – прошепотіла Дарка, підійшовши зовсім близько, так близько, як могли б стояти закохані, що тільки-но розняли обійми. – І попередити.

– Про що попередити?

– Ти ж мого батька не знаєш. Він хороший, але тобі може здатися дивним… Тому ти просто слухай, що він тобі говорить, і не звертай уваги, як він говорить… Розумієш?

Тарас заперечливо хитнув головою.

– Але я слухатиму, – пообіцяв він.

Вона дещо напружено всміхнулась і легким помахом руки покликала за собою. Натиснула на кнопки кодового замка. Високі двері відчинилися.

Вони піднялися по сходах, що здалися Тарасу мармуровими. Вперше у Львові він бачив, щоб сходи парадного освітлювалися настінними бра, та й узагалі все парадне блищало чистотою.

– Твій тато що, олігарх чи політик? – обережно запитав Тарас.

– Ні, нам поталанило! – Дарка на ходу обернулася. – Сусідню квартиру купив київський депутат. Він сюди раз на місяць і завжди з новою блондинкою приїжджає – Львів показати. Зате в парадному ремонт зробив! Тепер тут усе так само, як до тридцять дев'ятого року було!

Квартира Дарки розташовувалася на третьому поверсі. Вона впустила Тараса в коридор, скинула пальто. Коридор квартири був широким, майже два метри. Тараса здивувала тиша. Але Дарка, перевзувшись у пухнасті капці й підсунувши Тарасові капці більшого розміру, поглядом покликала його за собою.

Завела до просторої вітальні, де вистачало місця і для обіднього столу з шістьма стільцями, і для окремого, в лівій частині кімнати, м'якого куточка – канапи, двох громіздких крісел та заваленого газетами журнального столика зі стільницею з товстого скла. Овальний обідній стіл, як і м'які меблі, були занадто сучасними для старовинної люстри, що звисала зі стелі, для неодноразово реставрованого дубового паркету, який приємно й неголосно поскрипував під ногами. Але ця невідповідність стилів не була ні кричущою, ні дратівливою для очей. Тут не було нічого зайвого, не було акцентів. Ніхто нічим не хотів хвалитися, немов усе сталось у цій квартирі само собою. Вона сама позбулася чогось старого і щось нове з'явилося в ній само по собі, з'явилось і прижилося.

На овальному столі, на бежевій лляній скатертині, стояли тарілки, келихи. Праворуч від кожної з трьох тарілок була керамічна жовтувата скляночка, з якої, наче олівці, висовувалися своїми робочими частинами догори ножі, виделки та ложки. Тараса потішила креативність того, хто придумав цей спосіб сервірування. Він озирнувся, щоб запитати Дарку, але вона раптом зникла за дверима. З боку дверей, що відчинились і зараз же зачинились за Даркою, долетів приємний запах свіжосмаженого коропа.

За спиною Тараса почувся легкий скрип паркету. Він обернувся й побачив перед собою невисокого чоловіка в джинсах і темно-синьому піджаку, одягненому поверх тонкого чорного светра. Він стояв босоніж на паркеті, заховавши руки в кишені піджака, й дивився примруженим поглядом на гостя, при цьому губи його ворушилися так, наче він промовляв беззвучно якісь слова.

– Доброго вечора. – Тарас зробив крок йому назустріч і простягнув руку.

Рукостискання чоловіка було сильним. Він кивнув.

– Я – Тарас, – відрекомендувався гість, розуміючи, що господареві й так це відомо. Але потрібно ж було з чогось почати розмову.

Чоловік знову кивнув. Витягнув із кишені піджака праву руку. Тарас помітив у ній щось схоже на ліхтарик. Батько Дарки опустив погляд на цей апарат, натиснув на ньому невидиму Тарасові кнопку, і в тиші кімнати зазвучало несильне дзижчання. Після цього батько Дарки приставив апарат до горла під правою щокою.

– Доброго вечора, – прозвучав його дивний, трохи механічний голос, деренчливий і вібруючий. – Мене звуть Борис… Вибачте за звук… Я можу тільки так розмовляти… У мене був рак горла, і лікарі видалили голосові зв'язки. Ви мене добре розумієте?

Тарас, обличчя якого продовжувало відбивати шок і здивування, закивав.

– Так, так… Даруйте, я не знав…

– Усі спочатку дивуються, – батько Дарки сумно всміхнувся. – Сядьмо! – Він показав жестом на м'який куточок навколо журнального столика.

Тарас опустився на канапу, батько Дарки – у крісло навпроти.

– Я вам дуже вдячний, – вів далі він. – Скажу чесно: мені ви спочатку не сподобалися… Дарка – моя єдина дочка, й так сталося, що наша сім'я вже три покоління страждає від дурості мого прапрадіда, який одружився зі своєю двоюрідною сестрою. Дружина теж померла від генетичного захворювання… У мене – свої проблеми, у Дарки від народження алергія на все. Але останнім часом у неї була алергія тільки на гроші. Я знаю, що ви працюєте в медицині, й тепер я дуже щасливий, що ви їй так допомогли!

– Та я… – Тарас знизав плечима, чинячи опір компліментам, які несподівано обрушилися на нього.

Борис відвів руку з апаратом від шиї й підніс її так, що Тарас зрозумів: батько Дарки просить його мовчати і слухати. І гість закрив рота. На мить обернувся у бік дверей, за якими п'ять хвилин тому зникла Дарка. Двері були причинені.

– Я вам дуже вдячний, – вів далі Борис, повернувши руку з вібруючим апаратом до шиї. – В казках у такій ситуації королі зазвичай давали леґеневі, що вирятував принцесу від тяжкого захворювання, півкоролівства й саму принцесу за дружину. У мене півкоролівства немає, але я готовий віддати вам дочку за дружину. Повірте, це найдорожче, що у мене є.

Батько Дарки важко зітхнув і опустив руку з апаратом на коліна. Тепер він дивився в обличчя Тараса. А Тарас розгубився, розкрив рота. Його руки раптом відчули холод, і самому раптом стало якось прохолодно, виникло бажання накритися пледом. Із головою. Він думав, що Дарка кличе його просто познайомитися з батьком, і це цілком нормально та природно. Як природно будь-якому батькові захотіти познайомитись із залицяльником своєї дочки. Так, згадав Тарас, вона просила його слухати те, що говорить її батько, і не звертати уваги, як він говорить. Тепер було зрозуміло, що вона мала на увазі. Зрозуміло було із приводу «як», а ось із приводу «що»? Невже вона знала, про що він говоритиме?!

Від цієї думки Тарасу несподівано стало душно, його кинуло з холоду в жар, і чоло вкрилося потом. Погляд його бігав наосліп, відбиваючи миготіння збитих з пантелику думок і не бачачи нічого навкруги. Але коли думки зупинились чи просто відійшли кудись за