Читати книгу - "Світанок"

І більше нічого не було — тільки я, тільки він.

Над трупом.

Бо від дівчини, яку ми обидва кохали, лишилося тільки це. Я знав це напевно, адже більше не відчував із нею зв’язку. Її тут уже не було. Отож і тіло більше не приваблювало мене. Безглузда потреба бути біля неї зникла.

Чи радше перевернулася на сто вісімдесят градусів. Тепер мене тягнуло геть — вниз по сходах і геть надвір. Бажання втекти звідси і більше ніколи, ніколи не повертатися.

— То й забирайся, — рявкнув Едвард і знову відкинув мої руки, посідаючи моє місце. За відчуттями — три пальці зламалися.

Я бездумно розпрямив їх, навіть не помітивши болю.

Він тиснув на її мертве тіло значно швидше, ніж я.

— Вона не мертва, — заричав він. — З нею все буде гаразд.

Але я вже не був певен, чи справді до мене він говорить.

Обернувшись, залишивши його наодинці з його коханою мертвою, я повільно пішов до дверей. Так повільно… Я не міг примусити ноги переступати швидше.

Ось воно. Океан болю. Протилежний бік ген там, за бурхливою водою — так далеко, що я не міг його уявити, поминаючи вже побачити.

Я знову почувався спустошеним — я втратив свою мету. Так довго порятунок Белли змушував мене боротися! Але її неможливо було врятувати. Вона добровільно пожертвувала собою, віддалася на розтерзання потворі, і я програв боротьбу. Все скінчилося.

Я здригнувся на звук, який струшував повітря позаду, поки я сунувся до дверей, — на звук мертвого серця, яке примушують битися.

Мені б хотілося залити собі мозок відбілювачем, щоб випалити з нього все. Випалити спогади останніх хвилин Белли. Я би згодився зруйнувати власний мозок, коли б це забрало спогади — лемент, і кров, і пронизливий тріск, і хрускіт, коли новонароджене чудовисько проривалося з її лона на волю…

Мені кортіло мчати чимдалі, перестрибувати через десять сходинок і втікати геть за двері, але ноги мої були важкі, мов свинець, а тіло почувалося ще змученішим, ніж перед тим. Я почовгав сходами донизу, шаркаючи ногами, як старий згорблений дідо.

На останній сходинці я зупинився, збираючись на силі, щоб виповзти за двері.

Розалія сиділа в дальньому кінці канапи, спиною до мене, воркуючи та муркочучи до згортка з пелюшок, який лежав у неї на руках. Вона напевно ж почула, як я зупинився, але не звернула уваги, що хтось захопив її в цей момент украденого материнського щастя. Може, зараз вона нарешті щаслива. Розалія отримала, що хотіла, — Белла вже ніколи не прийде, щоб відібрати новонароджену істоту в неї. Цікаво, чи не саме на це весь час і сподівалася отруйна білявка?

Вона тримала щось темне в руках, і від згортка, де ховалася крихітна вбивця, линуло жадібне смоктання.

Запах крові в повітрі. Людської крові. Розалія напувала істоту. Звісно, та хоче крові. А чим же ще годувати чудовисько, яке розтерзало власну матір? Вона могла й Беллину кров зараз пити. А може, й пила.

Слухаючи, як смокче кров цей маленький кат, я відчув, що до мене повертаються сили.

Сили, і ненависть, і жар — розпечений жар, який перекочувався хвилями в моїй голові, палив — але не випалював спогадів. Образи в голові підживлювали його, вони були дровами для пекла, але самі не згорали у вогні. Я відчував, що мене з ніг до маківки б’є пропасниця, але й не силкувався стримати дрож.

Розалія цілком була поглинена істотою, вона абсолютно не зважала на мене. Зараз, коли вона така неуважлива, не встигне зупинити мене.

Сем мав рацію. Ця істота була виродком — її існування суперечило законам природи. Чорний бездушний демон. Який не мав права на життя.

Якого треба було знищити.

Схоже, мене зрештою тягне зовсім не до дверей. Я відчував цей потяг, котрий спонукав мене, заохочував уперед. Підштовхував завершити справу, звільнити світ від виродка.

Розалія спробує вбити мене, щойно істота помре, але я битимуся з нею. Не певен, чи встигну прикінчити і її, перш ніж на допомогу збіжаться інші. Може, так, а може, ні. Та мені було байдуже.

Мені було байдуже, чи вовкулаки — будь-яка зі зграй — вирішать помститися за мене, чи визнають дії Калленів справедливими. Нічого вже не мало значення. Я вірив тільки у власну справедливість. У свою помсту. Істота, яка вбила Беллу, не проживе ні на хвилину довше.

Якби Белла вижила, вона б зненавиділа мене за це. Вона б особисто захотіла придушити мене.

Але мені було байдуже. Їй же було байдуже, як вона вчинила зі мною — дозволила зарізати себе, як тварину? Тож чому я маю брати до уваги її почуття?

А ще ж Едвард. Зараз він, певно, напрочуд заклопотаний — занадто глибоко занурений у божевільне заперечення очевидного, у намагання оживити бездушне тіло; він не дослухається до моїх планів.

Отож у мене не буде шансу стримати свою обіцянку перед ним, якщо тільки — і на це б я не поставив і копійки — я зможу перемогти Розалію, Джаспера й Алісу, трьох проти одного. Та якби я навіть і переміг, не думаю, що мені стане снаги вбити Едварда.

Бо в мене немає до нього співчуття. Чому я маю звільняти його від відповідальності за те, що він учинив? Чи не буде справедливішим — і приємнішим — залишити його жити з нічим, зовсім із нічим?

Я заледве не всміхнувся, незважаючи на ненависть, яка переповнювала мене, коли уявив це. Без Белли. Без бісового поріддя.

А ще без стількох родичів, скількох я спроможуся здолати. Звісно, цих він може спробувати оживити, адже мене вже не буде, щоб спалити їхні тіла. А Беллу вже нікому не оживити.

Цікаво, чи можна буде оживити істоту. Сумнівно. Вона була часточкою Белли, отож мала б успадкувати щось від її вразливості. Я чув це у тоненькому деренчливому серцебитті.

Це серце билося. А Беллине серце — ні.

Я ухвалив рішення буквально за секунду.

Дрож бив мене дедалі сильніше та швидше. Я згрупувався, щоб стрибнути на біляву вурдалачку й зубами видерти в неї з рук маленьку вбивцю.

Розалія знову вуркотіла до істоти, відставляючи металеве горнятко й піднімаючи істоту вгору, щоб притиснути собі до щоки.

Чудово. Чудова позиція для нападу. Я нахилився вперед і відчув гарячу хвилю, яка передувала переверненню, а потяг до убивці зріс — він був набагато сильнішим, ніж