Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

день, на два, а то й на три дні… Повертався голодний, обчіхраний смерековим гіллям, мокрий і заболочений; він ставав на порозі колиби й нахабно дивився ватагові в очі, чекаючи його присуду: прожене чи зоставить? Ватаг підводився з пенька й уступав спузареві місце за ватрищем, нічого не випитуючи, щоб не сполошити арідника. Так проминула весна, і літо вже згасало, а Іван Джемига водно відлучався з полонини, й було у тих його зникненнях якесь правило, відоме тільки йому самому, — ватаг ніяк не міг розчовпати дивної поведінки свого слуги, аж поки ранньої осені не прийшла на Веснярку нявка Калина в супроводі карпатського січовика. Мала вона помітно випнутий живіт, і тоді закралася в Штефана страшна здогадка…

Була Калина вже на порі, проте залишилася такою самою вродливицею, як і в дівоцтві. Саме тоді перебував на полонині ґазда Пилип Апостол, і як уздрів він вагітну красуню, то все зрозумів і з люті збісився, бо хто таке чував, щоб на стоїщі народжувались діти?

А ще січовик подав Штефанові бартку з мосянжовою голівкою, списаною таємничими знаками, й утямив ватаг відразу, що то Петрова зброя, і вже нема хорунжого на світі… Січовик щось там прошепотів Штефанові на вухо, той значливо кивнув головою, а Пилип тут же розпорядився спровадити Калину на доли, бо, не дай Боже, прийдуть сюди енкаведисти та й спитають, чия то дитина й чия коханка — й піде з димом усе полонинське добро…

І враз повторилося все майже так само, як тоді, коли хорунжий Петро забирав Калину, тільки й того, що спузарева поведінка була тепер не чортівсько-бунтарською, а ницо-благальною: Іван Джемига впав на землю біля ватрища, він підповзав на животі то до Штефана, то до Пилипа, підводив голову й, обдаючи господаря собачим поглядом, слізно благав, щоб віддали йому Калину, а він приведе її в Теребіж і доглядатиме й шанувати буде — навіть волос не впаде з її голови, і стане вона господинею в його домі, а він слугуватиме їй, мов вірний пес.

Ватаг Штефан аж скоробився, слухаючи спузареві просьби, бо де ж то можна дозволити, щоб така чічка перейшла до рук брудному спузареві, та ще й арідникові; хлопчина Дмитрик судомно вчепився за батькову руку й німо благав, щоб він не погоджувався на такий шванк, проте ґазда Пилип, слово якого на полонині було законом, кивнув, не дивлячись на людей, Джемизі, щоб той мерщій забирав Калину й назавше щез із нею з його очей.

Калина була німою: горе від втрати коханого Петра скаламутило їй розум, вона й збагнути не могла, що діється довкруж неї — стояла, немов прекрасний привид, а не жива людина, очі її блукали, поминаючи присутніх, і врешті зупинялися на синіх зиґзаґах смерекового бору, що з піднебесся заглядав до колиби крізь відчинені двері, й була вона тепер там, де вже Петра немає, й невідомо, в якій місцині побратими-січовики поховали її судженого… Й пішла Калина сліпо за спузарем Іваном, щоб аж у його халупі отямитися й спокутувати свій солодкий гріх тяжким материнством, а потім, за німців, коли з окремих партизанських загонів утворилася Українська Повстанська Армія, — обов'язками упівської зв'язкової…

Й нахвалявся Іван Джемига перед своїм сином Михалком, ще до весілля Федори, як він викрив схрон карпатських січовиків у руїнах Пнівського замку біля Надвірної, як видав советам хорунжого Петра, і клявся арідник, що й надалі мститиме побратимам Калининого звідника, аж поки не вп'ється помстою. Й лишень не міг додуматися колишній конокрад, кому ватаг Штефан опришківську бартку передав, щоб і її власникові вкоротити віку.

…Хорунжий Петро й Калина вийшли з колиби, покинувши добрішого від рідного батька ватага Штефана Мочерняка й зрозпаченого жалем за нявкою Дмитрика, а ще біснуватого спузаря, так і не розгадавши причини його шаленства; ватаг із сином провели їх за поріг, а тоді спузар схопився з пенька, на якому завше сидів за ватрищем, і припав до віконця, ловлячи поглядом дві постаті, що спускалися схилом униз і врешті круто звернули на звірину стежку, — й зметикував Джемига, що йдуть вони не на схід до Чорної гори, а прямо на північ до витоків Прута, й закарбував собі в пам'яті той їхній напрямок.

Десь за тиждень прийшли на Веснярку два січовики за провіантом. Ватаг не шкодував їм ані будзів, ані бриндзи, ще й ворок кукурудзяної муки вклав у бесаги, хоча цей продукт на полонині був на вагу золота, — дав ватагові таку волю ґазда Пилип Апостол, який карпатських січовиків не мав за таких збойників, що колись убили його батька Ілька, чей за Україну воювали закарпатські хлопці на Красному полі; січовики перекинули через плечі повні бесаги й подалися Головачівським хребтом у напрямі Говерли, — й тоді вперше зник з Веснярки спузар Іван. Він добре знав усі стежки, просіки й звірині путівці ще з передвоєнного часу, коли-то паношилися в тутешніх горах конокради, й Іван Джемига був не останній серед них, навіть одного разу отаманував на переході з Надвірної до Сигета, — й незле їм велося доти, поки, на початку війни, поляки не реквізували по всьому краю аргамаків до війська й у такий спосіб примусили колишніх конокрадів поратися по ґаздівських курниках.

Йшов Джемига слідом за січовиками й побачив, що вони й наміру не мають звертати в бік Чорної гори: за Говерлою пішли далі понад Прутом і зникли з очей у зарослому бучиною каньйоні. Втямив тоді спузар, що хлопці зробили собі схованку десь за Делятином, за Стримбою, й тоді пойняла його здогадка: напевне, звили собі січовики кубло в пивницях запущеного Пнівського замку, біля якого конокради не раз зупинялися на попас з табунами, зайнятими на ланчицьких пасовиськах.

Про Пнівський замок ходили в горах легенди: переказували старі люди з уст в уста, що ті товсті в півтора метра мури, які вивищуються на рівному плато над Бистрицею й чотирма гостроверхими баштами проколюють небо — то лише надбудова над зануреним глибоко під землею військовим містом, в якому безліч схронів і катуш, складів з порохом і вогнепальною зброєю, магазинів з продовольством, комор зі скарбами та черленим золотом, житлових приміщень для вояків — і ніяка сила взяти той замок не спроможна, бо якби тільки ворогові вдалося розвалити в'їзну браму й увійти в дитинець, за стінами замку враз відкрились би люки, з підземних ходів вихопились би оборонці, й жодна жива душа не змогла б врятуватися з тієї пастки.

Однак легенди легендами, а правда була інша: 1648 року