Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

Настя пішла, потім принесла тертку і Софія Петрівна ще раз оглянула рану. І ще раз легенько провела по ній долонею під ошелешеним Настиним позирком.

А через два дні Настя прибігла ще ошелешеніша і збентеженіша: рана, виявляється, зажила, геть зажила, гній витягнувся, тільки червонувата пляма на зап’ясті зосталася.

— Та ви-те, мауть, екстрасенс, Петрівно!

— Я?

— А чом би й ні?

Справді, чом би й ні? З цього випадку, з цього вигуку й почалася її слава. Стали йти односельчани, яким Настя розказала про чудодійне зцілення — у того наривчик, тому просто рука-нога болить, у того око сльозиться безперестанку, а гляньте-но, Петрівно. Софія Петрівна дивилася, торкалася болячок, артритних рук і ніг, бородавок і покручених пальців, і зробила несподіваний висновок, що їй це не тільки не бридко, а й є наче якась потреба у цьому торканні, щось наче тягне її руки до людських болячок. Болячок, які почали після тих доторків зникати. А тут через пару тижнів вона якось відчула ще дивніше бажання — навідатися до баби Пріськи Гапонихи. Та дізнатися хоча б, чи жива ще бабця, не скапаралася? Бабця була жива, але так само стогнала. У хаті стояв ще гірший, тяжчий сморід. І тут… Софія Петрівна відкинула ковдру й торкнулася висушених, жилавих, засмерджених ніг Гапонихи. Провела по них рукою — раз і вдруге. Трохи натисла, погладила.

— Що ви-те робите? — злякалася бабця.

— Нічого, нічого, — пробурмотіла Софія Петрівна. — Болять ноги?

— Та вже, знаїте, й не чую їх.

Софія Петрівна навіть не здивувалася, коли десь ще за тиждень дізналася — баба Пріська Гапониха вперше за чотири чи п’ять літ звелася на ноги й сама вийшла з хати.

До неї стали приїжджати й приходити люди з Волиці, Заточинців, дальших сіл. Софія Петрівна нікому не відмовляла. А Георгій Семенович потирав руки — накльовувалася не тільки дружинина слава, а й можливість заробити далеко не зайву копійчину. Та коли він завів мову про таксу за ту чи іншу болячку, з Софією Петрівною раптом стався напад істерики.

Щось їй підказувало: варто почати брати гроші, як… Як дар зникне. Ні, вона не відмовлялася од принесених молочка чи сметанки, кусня домашнього масла, шматка сала і навіть гривневої десятки, але тільки тоді, коли люди самі пропонували.

А десь перед Паскою сказала Софія Петрівна до чоловіка:

— Треба її по-людськи поховати.

— Кого?

— Ну, тую жінку. Родичку мою давню.

— Відьму? В тебе що — зовсім поїхало?

— Ми її поховаємо, — затято сказала Софія Петрівна. — Підозрюю, що вона була звичайною нещасною жінкою.

І вона таки здійснила задумане. Разом з Георгієм Семеновичем, який останнім часом взагалі присмирнів, й Іваном, котрий зновика мусив викопати черепа з-під сосни. Потім втрьох поїхали на те злощасне перехрестя. Кістки шукали довго, та таки знайшли.

І ось вони стоять на цвинтарі між Кукурічками й Заточинцями. Засипають викопану Георгієм Семеновичем та Іваном яму — труну директор сам же й збив із соснових дощок.

— А раптом вона справді була відьмою? — вкотре повторює Георгій Семенович.

— Мовчи, мовчи, благаю тебе.

Вилітає з-за краю лісу ще холодний квітневий вітер. Софії Петрівні сумно й радісно на серці. Господи, що ж насправді діється з нею? Що діється? Хто вона і хто була ця жінка? Вона навіть не знає, як її звали, нема чого написати на дерев’яному хресті, який поставили. А ще ж треба буде вмовити батюшку освятити могилу. Може ж, сучасні священики не такі забобонні?

— Давай вже свою фляжку, — звертається Софія Петрівна до чоловіка.

— Яку ще фляжку?

— Та знаю, знаю. У кишені. На уроки навіть з нею ходиш.

Георгій Семенович здається і покірно дістає плоску фляжку з рештками наливки. Всі троє по черзі роблять по пару ковтків. Іван дістає з кишені зморщене яблучко, обтирає полою куртки, простягає Софії Петрівні.

Софія Петрівна мимоволі допомогла здійснити Іванову мрію. По-перше, люди з міст, які стали наїжджати до Кукурічок, завваживши, яка тут гарна природа, викупили під літні дачі кілька хат-пусток. По-друге, став будуватися брат Насті Круцихи, котрий раптом вирішив повернутися в село.

Отож хат у Кукурічках тепер стало дев’яносто дев’ять. Мо’, хто збудує і соту хату?

А ще через тиждень, на другий день Паски, Іван вирушає до Заточинців — свататися до Тамарки. Сам, відговоривши маму од тих походеньок. Вона така сама — сміхотлива, з смішинками в кутиках очей слухає його розповідь про Африку.

— Ой, Іване, — каже. — А ти не бре? Бо в нас казали, що тебе в дурку забрали. Ага, з Києва на машині приїжджали. Чорній.

— У дурку? А маски, а отсей чоловічок, що я тобі приніс, звідки би їм узятися?

— Ну, ни знаю.

До речі, злодій Геннадій мав таки рацію: Іван мало переймався зникненням коробочки з діамантом. Подумав був — наче була ще коробочка з тим камінцем. Та Бог з нею, певно, забулась тамечки в Африці чи десь дорогою загубилася. Ну, після застілля (Іван таки кронечки, крапельку горілки випив) вони й рушили до магазину, за руки взявшись, аби Тамарці канхвет купити. А там біля тину хлопаки стоять. Кепкують: що, Тамарко, заміж за того Івана без клепки зібралася?

— Ну й заміж, — Тамарка. — А що — не мона і заміж сходити?

Виявилося — не можна. Бо їден з того гурту за руку Тамарку взяв і, одвівши у бік, став щось казати. Тамарка шарпається, та дарма. Іван до них: пусти, вона направду моя нівєста.

— Що? Цяя шалава? Та вона всім у Заточинцях передавала, всі неї по… попробували.

І тут Іван розуміє: цей розчервонілий коренастий чоловік і є Льошка там чи Олексій, чи як там його. Льоська, одним словом. Той, з яким Тамарка, Тома, в якої не всі вдома, гоцалася чи й гоцається. Який її, сама казала, й іншим часом позичає.

— Не смій мою нівєсту зобіжати!

Іван стоїть перед Льоською, і все у нім трясеться: руки, ноги, підборіддя, вся голова.

— Зара впадеш, придурок.

— Ходімо, Тамарко.

Іван бере Тамарку за руку. Але й Льоська бере за другу. І тут Іван, в якого геть тремтять губи, з нальоту б’є Льоську головою в груди. А той Івана