Читати книгу - "Ольвія"

Дзвеніли бунчуки.

Іржали коні, і чорна галич кружляла над рівниною – поживу вже відчула.

Іданфірс зняв золотий шолом, і вітер куйовдив його рідке, вже вицвіле волосся і щось гудів у вуха старому… І в голосі далеких вітрів вчувалися йому незабутні голоси…

«А синів моїх і немає серед усіх чоловіків Скіфії, – думав він з гіркотою, та відразу ж і подавив у собі розпуку. – Немає, але були. В бойових кличах родів і племен я чую і їхні голоси».

І велів владика:

– Наймолодших юнаків відберіть і пошліть їх на північ захищати наше жіноцтво. Та й не можна дівчат лишати без хлопців. А юнаки хай ще ростуть, їхнє ніде від них не дінеться. Коли ж ми поляжемо в битвах, то юнаки і юнки, підрісши, продовжать на цій землі наші роди.

І було відібрано наймолодших юнаків, і послано їх на північ.

І все одно на рівнині було тісно від усіх чоловіків Скіфії.

А скільки їх – того ніхто не знав.

Кажуть, що давним-давно скіфський цар Аріант вирішив дізнатися, а скільки ж у нього чоловіків? От велів він кожному чоловіку принести до нього по одному мідному наконечнику стріли. І приніс кожен скіф по одному наконечнику стріли, і довго-довго мудрі діди, сильні в лічбі, рахували ті наконечники і не змогли дати лад тій лічбі. Тоді цар розпорядився переплавити всі наконечники і відлити з них мідний казан. Кажуть, вийшов той казан такий великий, що в ньому вміщалося вино із шестисот грецьких амфор.

Іданфірс у супроводі вождів об'їжджав війська і казав:

– Скільки вас, опоясаних акінаками, я не знаю. І знати не хочу, бо немає коли вас рахувати. Та й що дасть рахунок, як у битві ваша сила подвоюється. Скільки у вас стріл – я не знаю і знати не хочу, хай про те дізнаються на власних пікуpax перси. Скільки у вас коней, я не знаю, бо вони у вас швидкі, як вітер. А хіба можна порахувати вітер? А ось скільки добра у персів, я теж не знаю. Про перське добро ви дізнаєтесь самі, як захопите його собі. Думаю, що добро ви зумієте порахувати і лад йому зумієте дати.

– Зуміємо, владико, – шкірячи зуби, кричали вершники. – І зуміємо, і порахуємо!..

– І добре, – схвально кивав Іданфірс. – Що-що, а чуже добро ви вмієте рахувати. І битися вмієте і любите, бо скіф із зброєю ніколи не розлучається. Коли наші предки прийшли у ці краї, тут жили кіммерійці і край цей кіммерійським звався. А що сталося? Ми побили кіммерійців, вигнали їх геть, а їхній край захопили собі, і звідтоді він зветься скіфським краєм. І буде так зватися, покіль сонце сяє. Буде, бо те, що ми беремо, нікому того не віддаємо. Ми беремо назавжди. Тепер же сюди прийшли перси. Але ми не слабкодухі кіммерійці і цих степів нікому не віддаємо. Так я кажу чи не так?

– Так, владико, так! – гриміло на рівнині.

І сказав тоді Іданфірс:

– Ви зібралися і стійте, а я буду говорити із батьком нашим, із самим Папаєм.

– Тихо, тихо… – пронеслося рівниною. – Владика з Папаєм буде говорити.

Спинив Іданфірс коня біля могили, зіскочив на землю і зійшов на вершечок могили. З ним піднялися вожді, старійшини.

Став Іданфірс на могилі високій, глянув у долину, у якій аж чорно було від чорних башликів, а нові все прибували і прибували, і звів руки до неба, і вітер на могилі маяв його білою бородою, і золотий шолом його спалахував проти сонця вогнями.

– Батьку наш Папай! – ще дужчим голосом гукнув він до високого неба над Скіфією. – Ми зібралися, ми, опоясані акінаками, ждемо твого знаку, великий наш захисник Папай! Я зібрав усіх, хто називає себе мужем справжнім, кого я не раз і не двічі водив на битви великі і малі. Я зібрав усіх, кому Арес поклав у десниці ясну зброю. Скіф вільний, як птах у небі. Земля – його постіль, а зоряне небо – ковдра. Прудкі сонячні коні несуть його, як на крилах. Так веди ж нас вперед, батьку наш Папай! Так благослови ж нас, батьку наш Папай! I поведе нас вперед Арес, як водив він нас колись походом у далекі краї, і скіфи тоді відтяли ассирійському леву хижі пазурі, і сам цар Ассирії Асархаддон відкупився від нашого царя Партатуа своєю дочкою. І ми, онуки Партатуа, не осоромимо своєї зброї. Як відтяли пазурі ассирійському леву, так виб'ємо спиці із Колеса Персиди!

І вигукнув бойовий клич свого роду:

– Ара-ра!!!

І загула рівнина, сповняючись бойовими кличами скіфських родів. Під ті кличі цар з вождями спустився з могили і ступив у велике коло, викладене з білого каміння. А навколо кола ряд за рядом стояли воїни. І приніс туди найстаріший воїн Скіфії меч Ареса, і поклав його на землю до царських ніг, і опустився на коліна. І все військо по всій широкій і великій долині в ту мить опустилося на коліна, і кожен воїн поклав на землю перед собою свою зброю.

– Земле, дай силу мечам нашим грізним! – опускаючи руки до землі, заговорив найстаріший воїн Скіфії. – Земле рідна, дай силу і лет дзвінким нашим стрілам. Щоб не знали вони промаху, щоб смерть несли кожному, хто посміє тебе, земле наша, топтати!

І вигукнули хором усі чоловіки Скіфії:

– Ніхто не спинить політ смерті на кінцях наших стріл, акінаків, мечів і списів!

Коли освячені стріли було покладено в сагайдаки, а акінаки почеплено за пояси, і мечі опущено у піхви, і списи взято до рук, у біле коло, спираючись на довгий спис, неквапливо ступив найстаріший воїн.

– Владико наш, – ґречно звернувся він до царя, і біла його борода маяла на вітрі. – Я – Ілам з роду скіфського з бойовим кличем «арара». Як міг, служив я тобі, владико, вірою і правдою усе своє життя. Не полічити битв, у яких мій спис пив ворожу кров. Давно то було, а був я тоді і молодим, і дужим. Силу мав волячу, і жадібний мій спис наскрізь проколював ворогів. А зараз я старий став. І руки мої вже не так міцно тримають зброю, як колись. Зір мій стомився, і стріли не завжди потрапляють у ціль. Тож хочу я востаннє прислужитися тобі, і твоєму славному війську, і всьому народові нашому скіфському, і землі усій нашій. Віддаю себе в