Читати книгу - "Анна Київська"

— Ідіть відпочиньте, — сказала Бланш.

Королева пішла, не опираючись, і лягла на подушки під балдахіном, де вже стояв легкий сніданок.

— Попросіть Рицаря в масці прийти до мене.

Пилип підійшов і шанобливо вклонився.

— Сідай і поділи зі мною цей сніданок.

Якийсь час вони мовчки їли і пили приправлене прянощами вино.

— Ти радий, що знову побачиш наш рідний край?

— Радий, бо я побачу його з тобою. Але, боюсь, ти там не застанеш нічого з того, що залишила. Твого батька й матері вже немає; з твоїх братів зостався тільки великий князь Всеволод; твої друзі повмирали або роз’їхалися по світу.

— Я все це знаю. Мій брат Всеволод має дочку Янку, вона заснувала в Києві жіночий монастир. Я провідаю Новгород, а тоді, якщо на те буде воля Божа, поїду до Києва й піду в цей монастир до святої небоги, якої ще ніколи ж бачила.

— Якщо ти цього бажаєш, то я відвезу тебе до Києва й передам великому князеві.

Легкий бриз дедалі дужче підштовхував судна. Анна бачила, як на березі пропливають верхівки дерев, вона вдихала запахуще повітря літнього ранку й усе її тіло оживало; королева давно вже не почувала себе так добре, в такій гармонії з власною душею та довколишньою природою. Сам Господь благословляв цю подорож.

Анна пружно, мов дівчина, випросталася й рушила на ніс судна. «Мора» велично розтинала тиху воду. Пилип підійшов до Анни.

— А тобі не шкода покидати цю гарну країну? — спитав він, широко розвівши руки.

Королева відповіла не одразу.

— Так, безперечно… Франція — гарна країна, але мені завжди було в ній тісно… Як тобі сказати? їй бракує сонця… Саме так, небо тут не таке просторе, обрій не досить широкий… Ліси такі високі й густі! А замки малі й темні, жінки почувають себе в них в'язнями! Перші роки були для мене вельми важкі: не тільки тому, що я втратила тебе, а й тому, що не мала жодної звістки від тебе й дуже мало отримувала листів від своєї родини. Здавалося, всі забули про мене, в мене склалося таке враження, ніби я вже й не живу. Трохи щастя подарували мені мої діти, поштивий Олів’є, за яким я й досі плачу… Ох, даруй мені, я бачу, спогад про нього й тобі завдає болю…

— Так, я й досі страждаю за ним.

— Як я тепер здогадалася, він, помираючи, назвав твоє ім’я, а не ім’я мого сина. Олів’є намагався сказати мені, що то ти, Пилип, стояв переді мною, мій колишній друг. Чому я тоді цього не зрозуміла?!

— Тоді ще не настав час для нашої зустрічі, до того ж королеву Франції й бідолашного рицаря без імені й без обличчя розділяла велика відстань…

— Як це з тобою сталося? — спитала Анна, гладячи пальцями срібну маску.

— Це вже нічого не важить. Сталося — та й годі,— відповів Пилип, відступаючи від неї.

Анна затремтіла.

— Я стомилася, світло засліплює мої хворі очі. Попроси, щоб опустили завіски.

Пилипа вразило те, як раптово Анна зблідла і як у неї почервоніли очі. Він покликав Бланш де Шовіньї, і та вправними рухами заходилася допомагати господині.

Увесь час, поки вони пливли вздовж узбережжя Франції, Данії та Германії, стояла гарна погода. Гнана легким бризом «Мора» йшла швидко, розтинаючи тихі хвилі. В серпні вони дісталися до Риги й зійшли з судна. Королева переказала через його капітана подяку герцогові-королю.

У Ризі на них чекали посланці від князя Київського. Стомлена дорогою Анна не змогла взяти участь в урочистій зустрічі. Коли вона стала почувати себе краще, то попросила негайно вирушати до Новгорода. Вони піднялися на довгому, з нарощеними бортами човні вгору Двіною. В Полоцьку вони зійшли з човна й рушили далі на повозах і конях. Перед тим, як вони знову мали сісти на судно на річці Ловать, Анна довго розмовляла з Пилипом.

— Зайчику, я боюся, що не доїду до Новгорода… Ні, не перебивай мене. Мої хворі очі вже ледве розрізняють світло. Я відчуваю, як сонце припікає мені чоло, але не бачу його. Чи згоден ти, друже, бути моїми очима, якщо я доберуся до рідного мого міста ще живою?

— Не кажи такого, ти житимеш і бачитимеш!..

— Ні, може, я ще й житиму, але міста моїх предків на власні очі вже не побачу… Ти дуже не хотів, щоб я побачила твоє обличчя; тепер, коли мої очі майже осліпли, скинь цю маску, хай я своїми пальцями впізнаю риси твого обличчя…

— Не треба!

— Прошу тебе! Всю цю подорож твоя рука не випускала моєї. Тепер моя рука нетерпеливиться погладити твоє змертвіле обличчя.

Пилип скорився і розв’язав зав’язки, що притримували маску. В обличчя йому вдарило м’яке свіже повітря, а доторк любих долонь, коли вони погладили його нещасне лице, був найприємніший з усього, що йому випадало відчувати в житті.

— Любий мій, мабуть, ти страшенно настраждався! — сказала Анна, плачучи. — Але під цими рубцями я знову впізнаю тебе. Ти гарний під моїми пальцями, гарний і молодий… Який ти молодий, Зайчику!.. Либонь, я здаюся тобі дуже старою!..

— Ти стара?! Ти довіку не постарієш! Господь Бог створив тебе вродливою на віки вічні, і я вдячний йому за те, що він подарував мені радість милуватися тобою. Доля дала мені змогу все моє життя дивитися на тебе. Ох, засмійся ще!.. Ти смієшся так, як сміялася тоді, коли я давав тобі виграти перегони…

— То не ти давав мені виграти перегони, то я випереджала тебе!

— Бо я притримував свого коня.

— Ох!..

Анна спробувала дати йому кулаком стусана. Пилип теж засміявся.

— Ти й досі така сама пустунка, яка була! Я давав тобі виграти перегони, але ти — найкраща вершниця з усіх, яких я знав.

— О, ти так гадаєш?!

Вони розмовляли до самої посадки на судно, то сварячись то сміючись, то зрідка замовкаючи й над чимось замислюючись.

— Прошу тебе, кажи мені про все, що бачиш, нічого не замовчуй: ні кольору неба, ні вигляду хмар, ні польоту птахів, ні одягу жінок, ні сили чоловіків, ні усмішок дітей. А особливо краси Новгорода… Я хочу бачити все твоїми очима! А тепер облиш мене, мені треба ощадити сили, якщо я хочу дістатися до міста.