Читати книгу - "Криничар"

Я встромив у пісок на три вершки шаблю, витяг її і показав Ліню вологе лезо: «Ось де душа озера». ‒ «Вона в нього мокра?» ‒ «Так і повинно бути. А очі з мурів усе ще стежать за нами?» ‒ «Так, я їх чую на шкірі». ‒ «Добре, тепер їм і справді буде іцо побачити», ‒ влегшено засміявся я.

Шкода, але я злегковажив одним числом, а може, просто не розгадав його знаку. Перевернута «вісімка» ‒ пара чиїхось очей. І числа мене за це згодом покарали…

Про те, що я заповзявся зневоднити озеро, дочувся й гетьман. Дав на це два тижні часу, він рвався в заховок на Дунаї. Розвідка доносила, що сюди прямує після віденського розгрому досить численна армія турецького султана. Зате гетьман підсилив мене майстровитими людьми, що тут же, в сосновому бору, пиляли плахи й збивали з них високі заборола на колесах, аби копачі під стрілами могли приступити до роботи. Близько під стіною належало прокопати лише невеликий крайчик, а далі шанці відводилися в балку.

В досвітній мряці ми почали. Каміння із фортечних метальниць гупало в бервена котурнів, а стріли з горючою смолою люди гасили з шкіряних цебрів. Я виставляв на овиді палиці і здаля заміряв нахил глибини рівчаків. Робота йшла гаразд, підкріплялася свіжою силою. На третій день за мурами сполошилися. Спочатку страхалися, що ми хочемо пустити воду на них, а вийшло ‒ що забираємо її.

Робили ми глітно, навіть ночами. Дужчало сипіння сіверка, що міг надути морози. А нам це було не на руку. Люди мерзли, вогнів не палили, аби не привертати стріл. Ось тоді Лінь і навчив нас грітися від земляної печі. Після того, як загатили дві головні жили, водяне блюдо маліло на очах.

«Навіщо тобі сухе озеро?», ‒ безсторонньо, як завжди, запитав Лінь. «На ного дні гроші». ‒ «Ти їх там загубив?» ‒ «Ні, їх заховали там ті, що довгий час грабували наші землі. Буде справедливо, якщо вони повернуться назад, чи не так?» ‒ «Я не знаю, що таке справедливість». ‒ «Тобі, Ліню, потрібні гроші?» ‒ «Ні, вони, як і душа, як і справедливість, ‒ заважають моєму ремеслу». ‒ «Може, твоєму й заважають. Зате скільком мирним ремеслам можуть допомогти…» ‒ сказав я радше собі, ніж йому Та він надто й не прислухався до слів. Вони для нього важили мало.

Морозець таки впав на вичахле плесо, схопив намул ніздрюватою кірочкою. Але й це могло спомогти наш намір. «Як будеш добувати злато з твані?» ‒ нетерпляче допитувався Варивода. На те я мав давно вже готову відповідь: «Так, як добувають своє золото хлібороби».

Притягли з ближніх сіл дерев'яні сохи, подовжили на них залізні леміші і взялися живосилом скородити озерне дно. Метал дзенькав об метал ‒ і на світ піднімалися більшенькі скрині. Дріб'язок заволокли під берег бороною з густими зубами.

Надлетів і сам гетьман на попелястій кобилі. Зміряв гострими очима озерну ораницю, потеребив сивий вус і полетів з почетом далі. Ціннощі складали в ляди на возах. До вечора все підібрали. Я дістав своє. Цього дня я став багатим, але серце не раділо. Може, з утоми, а може, й інших причин.

«За тобою й далі пильно позирають», ‒ сказав Лінь, коли ми вже зібрали майстершик. ‒ «Най позирають, ‒ відмахнувся я. ‒ Більше нічого цікавого не побачать». ‒ «Він поклав на тебе око. Погане око».

Був мені й другий недобрий знак: почорнів на нагрудній нитці образок святого Панкратія. Може, від поту, виснував я домисел. Скільки нагупався копачкою за цей тиждень! Тривожили й числа. Завтрашній день показував полеглу «вісімку», розсічену посередині на два «0». Два вусики від них тягайся до рядків: «Дароване бережи», «На людський поклик не запізнюйся». Невже, гриз мене здогад, заробок може зійти на ніщо? А може, я й сам? Якась лиховісна порожнеча проглядала з тих двох «0».

Я зважив, що треба прислухатися до чисел. Вночі вислизнув з табору, прихопивши торбу, куди склав і новий скарбець, і набуте раніше. Ще коли обходив бережини, то напав над урвищем корчувату сосну, в прикоренок її вглиблялася стара борсуча нора. Туди я й склав свій пожиток, завалив яму землею і притрусив хмизом. Повернувся в стан і до рання просидів коло ватрища без сну. Ще звечора полковник, втішений вислідом справи, раяв мені приставати до його малого загону, щоб разом виходити в похід. Так безпечніше, як-не-як ‒ я з цінним тягарем. Та я відхилився, мовляв, хочу перепочити, неспіхом потарабаню собі на задах. «Вольному воля», ‒ здвигнув раменами Варивода.

Рушали в досвітках. Спочатку кінний авангард списників, за ними старшина з роєм рубак при легких ятаганах, далі ‒ мажі зі здобиччю. Коли скрипнули в ріні колеса, Тимко пустив їм услід з першою тютюновою цівкою приповістку: «Як прийшло, так пішло». Здвигнулися сотні ‒ загула земля під тисячами підков. Ми, робітня обслуга, перечекали рух кінної лави й доточилися ззаду. Над побіленими інеєм соснами вставало бліде, як недопечена паляниця, сонце. Я простягнувся на солом'яній устілці широкого драбиняка, збоку вже дрімав сидьма Лінь, вистромивши з-поміж колін акацієву палицю. Мрійно заколисувало на піщаних грядах, та сон не брав, уривався. З-під кошлатого каптура я заздрісно поглядав на вутле тільце свого попутника, що безвільно хиталося на вибоїнах.

«Брате, Ліню, завзятий соньку, ‒ тихо прошептав я, ‒ не прошу навчити мене битися так, як ти, бо це висока майстерність. Навчи мене спати, як умієш це ти». Я гадав, що він не почує, а він почув, ворухнув сухими зморшками губів: «Спати ‒ це більше мистецтво, ніж битися». Може, це він марить, подумав я, впадаючи й собі в дрімоту. Щоправда, встиг ще крізь сон запитати: «Ліню, хто ти?» ‒ «Я той, хто спить і чекає».

Лінь спав, чуючи і бачачи, що діється довкола. Я так не вмів. Я не чув, як іззаду дрібно і глухо зацюкали копита, закутані в овчини; не бачив, як