Читати книгу - "Останній заколот"

— Я до того, що у великих містах тепер сутужно: голоднувато, й по кутках доведеться потерпати.

— А нам з Сергієм всюди гарно, — сказала безжурно Фрося, — аби удвох.

Іван Іванович потихеньку зітхнув: кохання завжди засліплює, й може, шкода, що йому не довелося такого пережити. Батько оженив на Євдокії, бо за тою давали аж п’ять десятин доброго чорнозему. І він не шкодує: Євдокія виявилася незлою й роботящою, народила йому Фросю, життя в них начебто складалося, збудували дім у Почуйках, прикупили землі, потім — паровий млин, і їздив він уже в ресорній бричці. Ну, а кохання? Про кохання не було часу й подумати: весь час робітники, млин, чим землю засіяти, як заплатити менше… Круговерть…

А може, подумав раптом, і млин, і десятини не варті гарної дівки, від якої крутиться голова?

Однак він бачив багато дівок, але чомусь від жодної не запаморочилася голова. Зрештою, кохання можна купити, он біля їхньої з Гольдройзом “Фіалки” скільки таких гарних кружляє, навіть вродливіших за Фросю…

Раптом Іванові Івановичу стало соромно за те, що порівняв отих ресторанних шльондр з коханою дочкою. За що б’ється весь залишок життя? Навіщо викинув сьогодні десять золотих червінців? Кому придбав золоту згарду, яка й досі без діла лежить на дні скрині? Усе життя їй, Фросі, а дяка? Нема дяки й не буде, ніколи не буде, якщо він сам не подбає про це.

І ще подумав Іван Іванович: усе в житті влаштоване так, що коли одному гарно, іншому погано. Він десь чув чи читав, що існує така вельми мудра наука хвілософія — навіть вона стверджує це, кажуть про якусь боротьбу протилежностей… І що за цю хвілософію виступають більшовики. То чому ж і йому не скористатися їхньою наукою? Зараз комполку Сергієві Вариводі добре, а йому, Іванові Івановичу Тимченкові, відповідно погано, а слід зробити навпаки, тобто рано ще вішати носа, добродію, гра тільки почалась. Перший крок виявився невдалим, подивимося, як буде далі.

28

Навколо села виставили посилену охорону, й ще два верхових пікети контролювали підходи до нього. У Трощі зібралася велика нарада: до отамана Длугопольського приїхали сам командувач Повстанською Волинською армією Панас Григорович Петрик, його найближчий помічник і начальник штабу Лукаш-Костюшко та старшина з особливих доручень Пилип Михневич. Для зустрічі високих гостей отаман Длугопольський вишикував на церковному майдані чоту, яка тричі дружно гаркнула “слава” й відсалютувала залпом з гвинтівок, а потім у церкві місцевий священик відслужив урочистий молебень.

Панас Петрик стояв попереду всіх перед вівтарем — в офіцерському френчі, перехрещеному ременями, високий, стрункий, білявий красень з великими очима, тонким носом і густими, акуратно підстриженими вусами. Широко хрестився, і очі в нього світилися справжньою вірою. Урочиста зустріч, гвинтівочний залп, мерехтливе світло свічок, запах ладану, спів диякона — все це вселяло в нього впевненість і віру в те, що їхня справа справедлива, що нарешті вона починає набирати масштабності не на словах, як відчував дотепер, а на ділі, і що сьогодні зроблено вирішальний крок до перемоги.

Петрик ступив півкроку назад до Длугопольського, міцно й вдячно потиснув йому лікоть і прошепотів:

— Дякую і ніколи не забуду…

Длугопольський ледь помітно кивнув, і Петрик збагнув, що відтепер матиме справжнього спільника.

Незважаючи на нечекану пишноту зустрічі, Петрик усе ж відчував отаманову холоднувату відчуженість і розумів причину її. Кому хочеться добровільно, навіть в ім’я великої справи йти під начало іншого й виконувати чиїсь накази? Тут, у Трощі, сам собі хазяїн і слухаються тільки тебе, а віднині власноручно патягаеш на себе ярмо, та ще й можеш чекати, що тебе підганятимуть…

А чи пішов би він сам під руку Длугопольського, зненацька подумав Петрик. Відразу відчув внутрішній супротив, та все ж вирішив: пішов би. Об’єднання необхідне, тільки в цьому випадку вони становитимуть реальну силу й матимуть шанс підняти повстання, сколихнути селянську масу, й заради цієї священної мети можна пожертвувати власними амбіціями.

Молебень закінчився, й Петрик перший попрямував до виходу. На це мав право: у Трощі він гість, а добре вихований господар завжди поступається дорогою гостеві.

На паперті та навколо неї стояли озброєні козаки, вони знову загорлали “слава”, тепер не так дружно, однак все одно це було приємно, і Петрик, натягнувши офіцерського кашкета, відкозиряв їм. Озирнувся до Длугопольського й запитав жартома:

— А як дивиться на все це голова сільради?

— Він — наша людина й сьогодні, аби не заважати й не ставити себе та нас у незручне становище, поїхав по хуторах.

— Тоді до діла?

— Воно не терпить, — погодився Длугопольський, бо й справді кортіло послухати, з якими саме пропозиціями приїхав до нього цей колишній інженер-залізничник, що став командувачем так званої армії.

У яблуневому саду стояв довгий стіл, на ньому карафки з квасом і склянки, більш нічого, урочистий обід планувався після прийняття угоди. Петрик сів не на чолі столу, а посеред нього, вказавши на стілець праворуч Костюшкові. Ліворуч зайняв місце Михневич, а навпроти них розташувалися Длугопольський, Грунтенко та Петро Вовк.

— Ми раді бачити таке шановне товариство, — почав Грунтенко, — вважаємо цей день багатообіцяючим і помітним в нашому національному зрушенні. — Він сплів пальці, сильно стиснув їх і вів далі: — Єднання завжди корисне, а в нашому становищі — особливо, історія нас вчить цього. Мені видається: саме сьогодні маємо такий історичний день, і дай боже, аби я не помилився. Велика честь приймати таких шановних гостей, як командувач Повстанською Волинською армією та його найближчі помічники. — Він трохи підвівся і вклонився Петрикові. Сказав: — То слухаємо вас, панове.

— Так, уважно слухаємо, — ствердив Длугопольський, ображений тим, що його відсунули на другий план. Визнав за можливе пояснити: — Володимир Антонович Грунтенко обіймає у нас, так би мовити, посаду головного ідеологічного провідника, а прапорщик Вовк, — кивнув на Петра, — начальник розвідки. Прапорщик щойно повернувся, — бундючні нотки з’явилися в його голосі, — з Парижа та Варшави, де мав контакти з вельми впливовими особами, які активно борються з совдепами. Мав зустріч також з полковником Ступницьким — сподіваюсь, панове, вам знайоме це прізвище?

— Начальник організаційного відділу Центрального штабу? — уточнив Петрик.

— Саме з ним, але про це трохи згодом. Чекаємо вашого слова, Панасе Григоровичу.

Петрик підвівся. Стояв над столом, спершись на нього пучками, дивився на червоні яблука, що обтяжували дерева, й думав про вічність природи та благодатність її плодів, про мінливе людство — завжди недозволене й шукаюче, про бога, який створив усе це і якому вони щойно возносили молитву. Думка