Читати книгу - "Все ясно"

(Можеш розцінювати це, як мій подарунок тобі Джонатан. І от так, як я рятую тебе, врятуй і мого Дєда. Ми ж відділені від тебе тільки двома абзацами. Будь ласка, пошукай якусь її

«А тепер ви», — сказав Джонатан Дєду. «Він каже шо тепер знов ти», — переказав я. Дєд ві вернувся й засунув руку в ящик. Ми нагадували трьох дітей. «Там стільки всього, — сказав мені дєд — я навіть не знаю, шо витягувати». — знає шо витягнути», — переклав я Джонатану. «Нам вистачить часу на все», — відповів він «О, може, оце, — відізвався Дєд, — а ні, краще це Щось таке м'яке і гарне. І ше з якимись рухомими частинками». — «Нам буде час на всі речі» — сказав я Дєду, бо ж, Джонатан, згадай, де ми зараз в нашій історії. Тоді нам здавалося шо ми маємо дуже багато часу. «Вот!» — сказав Дєд і витяг фотографію. «А-а, от шо це таке Не везе. Я думав, шо то шось зовсім друге».

Він поклав фото на стіл, навіть не глянувши на нього. Я тоді також не глянув, бо подумав, а нашо мені? Дєд був правий: нічого незвичайного в ньому не було. У ящику лежали ше десь сто подібних фото. Я квапливо глянув на 4 і не побачив у ньому нічого ненормального. На картці красувалися три чи чотири чоловіки. “Давай ліпше ти», — сказав Дєд і я слухняно повернув голову і вставив руку. Саме тому, шо я відвернувся, я міг, поки порпався в ящику, спостерігати за Джонатаном. От моя рука натрапила на м'яку річ, а далі на шорстку. Джонатан, у той момент підняв фото собі до обличчя, але не тому, шо був цікавим чоловіком, а тому, шо просто не мав чим зайнятися, поки я досліджував вміст пачки. От шо я пам'ятаю. Наш герой з'їв повну руку арахісу, а пару горішків опустив вниз для Семмі Дейвіса Молодшого. Потім він зробив малюсінький ковточок горілки У той момент на фото він не дивився. Я почув на руках якесь пір'я і кістку. Далі я пам'ятаю таке: герой знов подивився на фото, а я відчув шось гладеньке, якусь мацюпусіньку штучку. Він знову відвів очі від фото, знову глянув на нього, знову відвів очі. Я намацав якусь ва: ку штукенцію, потім свічку, потім — шось квадратне, вколовся шпилькою.

«О, Господи!» — вигукнув у цей момент г рой і підніс фото ближче до світла, поклав його, а потім знову підняв, але так, шоб міг побачити разом з фото і моє обличчя. «Та шо ж він робить?» — запитав Дєд. «Шо ти робиш?» — перепитав я. Джонатан поклав фото на стіл. «Це ти на ньому», — сказав він. Я забрав руку з пачки. «Хто, я?!» — «Оцей чоловік на фотографії це ти!». Він передав мені картку. Цього разу я обстежив її з надзвичайною уважністю. «Так шо ж там?» — питав Дєд. На фото було четверо людей: двоє чоловіків, жінка і ше дитина, яку вона тримала на руках. «Глянь на того, що зліва — сказав Джонатан, — отут». Він приставив палець нижче обличчя одного з чоловіків, і я не міг вигадати нічого іншого, як припустити, шо він виглядав точнісінько як я. Ніби я як в дзеркало дивився. Знаю, шо в останньому моєму реченні криється ідіома, але зараз я вживаю ці слова дослівно. Ніби в дзеркало. «Шо?» — спитав Дєд. «Секунду», — буркнув я і сам підніс фото до світла. Чоловік на фото навіть стояв у такій самій серйозній позі, у якій люблю стояти я. І щоки в нього нагадували мої, і очі були такі, як мої. Його волосся, губи, руки, ноги — все було як у мене. Та навіть не «як у мене», вони були мої. «Та скажи ж мені, — заволав Дєд, — шо там у вас?!» Я передав йому фото, і тепер найтяжча штука — дописати цю історію.

Спочатку Дєд просто дивився на фото, шоб побачити, шо ж там таке є. Оскільки він дивився на картку, опустивши очі на стіл, то я не міг бачити, шо в них відбувалося. Потім він відірвав очі від фотки, глянув на мене і на Джонатана — і засміявся. Підняв плечі, як то часом роблять діти, ше раз коротко засміявся і знову взявся до фотокартки. Одною рукою він тримав фото, а другою — підносив до самого свого обличчя свічку. її вогник кидав різні тіні на складки його шкіри, яких, як я побачив, було набагато більше, ніж я підозрював. Цього разу я бачив, як його очі мандрують по фотографії. Вони спинялися на кожній особі на фото й оглядали її з голови до ніг. Потім він знову глянув на мене й на Джонатана, знову засміявся і знову знизав плечима.

«Він схожий на мене», — сказав я.

«М— да, справді схожий», -відізвався Дєд.

На Джонатана я не дивився, бо був упевнений, шо він дивиться на мене. Тому я дивився на Дєда, який і далі вивчав фото, хоча я знав, шо він розуміє, шо я дивлюся на нього.

«Точно нагадує мене», — сказав я. «І він теж це помітив», — сказав я про Джонатана, бо не хотів залишатися сам у цьому спостереженні.

(Подальше продовження мене лякає. До цього місця я переписував частини багато разів, змінював їх, прогнозуючи твої інструкції, вставляв більше приколів, додавав колізій, коротше, писав так, ніби це ти пишеш; але коли я доходжу до цього місця, у мене починають дрижати пальці і я більше не можу тримати ручку. Так шо прав замість мене, будь ласка, дальше — це вже твоє.)

Дєд заховав своє обличчя за фотофафією.

(Мені навіть не здається, шо це вчинок боягуза. Джонатан. Ми б теж у такій ситуації поховали свої обличчя, хіба ні? Правду кажучи, я впевнений, шо ми б зробили то саме.)

«Світ насправді дуже маленький», — сказав Дєд.

(Ти пам'ятаєш, шо тут він знову засміявся, але вставляти це в історію — нереально.)

«Та він