Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

У відкритому морі неподалік від Хайфона атомним вибухом потоплено американський крейсер «Літл Рок». Весь екіпаж загинув.

Напад на «Літл Рок» спершу викликав у США оторопіння, що нагадувало приспаного впевненістю в свої сили велетня, який прокидається після підступного удару, завданого під час сну. Обурення вибухнуло тільки за двадцять чотири години, ніби цей час був необхідний для того, щоб хвилювання охопило все це велетенське тіло. Але несамовитість, що вибухнула згодом, цілком відповідала розмахові наймогутнішої в світі держави. Хвиля гніву прокотилася через гігантську країну й, наче морський приплив, захлинула сто вісімдесят мільйонів американців. Радіо, телебаченню, газетам звичайні слова здавалися заслабкими, щоб передати те обурення, яке викликала ця незвичайна подія. Могутні боги на Олімпі, з подивом і жахом переконавшись, що зазнали нападу нижчої раси, теж такої думки, що за найкоротший час розрахуються з тими, хто відважився завдати їм удару.

Журналістам, що коментували цей душевний стан, здавалося, що тільки порівняння з тваринами зможуть передати те презирство, з яким їхні земляки ставилися до супротивника. В пресі з’явилися заголовки, яких не бачили вже від часів Пірл-Харбора, народний Китай взагалі порівнювався з «скаженою собакою», котрого слід «прив’язати на ланцюг або вбити».

Трагедія «Літл Рока» не залишила живих і не мала свідків. Хімічний аналіз повітря й зібрані уламки дозволили командуванню VII флоту дійти висновку, що трагедія спричинилася «атомним снарядом невизначеного походження». Та, незважаючи на обережність цих висновків, провина китайських керівників не викликала ніякого сумніву в настроях коментаторів. Більшість з них відзначала, що за своїм «несподіваним нападом» і «підступною агресією» Китай поставив себе поза цивілізованими націями. Він перший порушив «рівновагу страху». Єдиний засіб для її відновлення полягає в тому, щоб покарати агресора негайно. Поміркованіші закликали зруйнувати «китайські атомні заводи», а інші — «життєві центри червоного Китаю». Говорили «життєві центри», а не «міста», бо слово «місто» надто вже конкретне, воно нагадує про мільйони міських мешканців.

Вимоги санкцій у пресі ґрунтувалися на підвалинах права й моралі. Однак приватні розмови були зовсім інші. Якийсь невиразний зміст вкладався в прізвиська, що давалися супротивникові. Слово «китаєць» вживалося рідко: надавали перевагу словам «китайози», «жовтопузі», «макаки», «Чарлі» або з більшою ввічливістю, проте не з меншою ворожістю — «азіати». Слухаючи те, про що говорили на вулиці, в барах, на роботі, можна було зрозуміти так, ніби для співрозмовників існування сімсот мільйонів китайців трималося на трьох головних гріхах: вони жовті, малі й комуністи. Через ці гріхи всі якості китайців були порочні, їхній розум полягав у хитрості, терпіння — в несамовитості, ощадливість — у скупості, винахідливість — у чортовинні. По суті, бог створив світ для великих білих людей, водночас тільки для їхніх послуг надав знання й силу. Правда, ці жовті мавпочки копіюють західну науку, але їм бракує творчих здібностей. До того ж вони неприємно вражають своєю чисельністю. Надто швидко розмножуються. Вони кишать, як мурашки. Тваринні метафори багатшали: від собаки переходили до макаки, а від макаки до мурашок. Останній образ вважався найвлучнішим, бо він викликав в уяві мисливський чобіт, що гнівно роздавлює мурашник.

Як загартовані в політиці професіонали, більшість конгресменів раніше від усіх зрозуміли зміст нестримної хвилі гніву, що поставила дибом Сполучені Штати. Вони швидко й лукаво зайняли свою патріотичну позицію. Сенатор Бертон Мерфі, що досі вважався серед «голубів» найрішучішим і зо два дні тому давав ще інтерв’ю, в якому оплакував нескінченну в’єтнамську війну, дізнався про катастрофу «Літл Рока» о сімнадцятій годині, коли у свого заправника брав бензин. Він стрімголов повернувся додому й зателефонував до Білого дому, щоб запевнити президента Олберта Монро Сміта в своїй беззастережній підтримці.

Наступними днями в конгресі останнє каре «голубів», якому недавні вибори обламали роги, розсипалося остаточно. Дві третини з них врешті перейшли до табору «яструбів». Зробили вони це з радістю, яка довела, наскільки вони були щасливі, що трапився бездоганний патріотичний привід, аби цілком свідомо переглянути свої погляди, які завдавали їм одних неприємностей. Остання третина замовкла. Вона не була впевнена, що Китай завинив у справі «Літл Рока», і не наважувалася це сказати. Але й не погоджувалася «бігти за зграєю мисливських собак і полювати з ними».

Якщо сенатор Бертон Мерфі здивував політичні кола своїм негайним перевтіленням, то зайняття нової позиції багатьма іншими, що спішно відбувалося після катастрофи «Літл Рока», нікого особливо не дивувало. Проте ці події привертали до себе увагу, бо їхні герої були надто відомі.

Колишній кандидат на пост президента актор Джім Крунер мав 5 січня о дев’ятнадцятій годині тридцять хвилин виступати по телебаченню з промовою про майбутнє американських жінок. Він оголосив, що через серйозне становище, яке склалося, відмовляється виступати на цю тему, однак усе ж таки бажає звернутися з кількома словами до нації. Коли він виступав, його обличчя показували на весь екран. Погляд серйозний і рішучий, посивілі скроні, обличчя зоране мужніми зморшками досвідченої людини, він мав скромний і заклопотаний вигляд, що примушувало битися серця в сотні мільйонів американок. Крунер висловлювався без зайвих красивостей, що так личило його зовнішності й що на початку передвиборчої кампанії виробив для нього його «мозковий трест». Говорив незвично повільно й навіть із зусиллям, мовби рішуче переборював почуття, яке ледве вгамовував у собі. «Я не знаю, що скаже вам президент завтра, — заявив він. — І, зрозуміло, сьогодні ввечері я не скажу нічого такого, що могло б поставити його в скрутне становище. Знаю добре, що робив би я, бувши на його місці, проте він перебуває за кермом і йому й керувати автомобілем. Я не з тих людей, що сидять на задньому сидінні й звідти подають поради. Це тільки може йому заважати. Обов’язок кожного американця, — провадив він далі поважно, — мій і ваш, згуртуватися перед лицем агресії й довіритися мудрості й енергійності уряду Сполучених Штатів».

Кардинал Мінітмен повинен був того ж дня о двадцять другій годині виголосити казання по радіо «Про євангельський дух у новій історії». Прелат являв собою єдиний випадок у історії своєї країни: він, хоча й ніде не воював, одержав найвищу військову нагороду Сполучених Штатів. Можливо, командування збройних сил вважало, що він сам вартий цілої дивізії. Кілька років тому під час подорожі до Південного В’єтнаму прелат силкувався оживити віру в солдатах, закликаючи