Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

У «Віршах…» є заклик до козаків дотримуватися своєї віри й служити королю. Загалом твір лояльний до влади Речі Посполитої498.

Образ козацтва у «Віршах…» мало чим відрізнявся від того образу, який є в «Протестації…» Інша річ, що тут були зміщені деякі акценти. Але і тут, і там козаки постають як нащадки «старої Русі», ревнителі православної віри й оборонці українських земель від татарських нападників.

Події середини і другої половини XVII ст. стали переломними, як у історії козацтва, так і в історії українських земель.

Згадані події в історіографії отримали різну назву – «повстання під проводом Богдана Хмельницького», Хмельниччина, «козацьке повстання», «громадянська війна» («війна домова»), «польсько-козацька війна», «народно-визвольна війна» тощо. Останнім часом в українській історіографії набув поширення для означення цих подій термін «національна революція»499. Однак ні одне з цих понять не відображує складність події, що відбувалися на українських землях у середині XVII ст.

Богдан Хмельницький

Говорячи про Хмельниччину, варто звернути увагу на один соціальний аспект, який чітко простежується і в документальних матеріалах, і в тогочасних літературних пам’ятках, але на який «не звертають увагу» українські історики. Козацьке повстання мало не лише антишляхетський характер, але і характер антиміщанський. Козаки громили міста, розглядаючи їх як ворожі осередки. Причому часто це були не стільки польські, скільки руські (українські) міста.

У певному сенсі, Хмельниччина – це було повстання «села», точніше привільного хутора, де немає ніяких урядників, проти міста. Під впливом козаків у суспільній думці України утвердився антиміський дискурс з ідеалізацією сільського чи хутірського життя. Григорій Сковорода (1722—1794) заявляє: «не піду в город багатий». Микола Гоголь (1809—1852) у своїх творах свідомо протиставляє хутір як осередок козацького життя «ворожому» місту. Наприклад, це простежується в повісті «Тарас Бульба». Теоретичне осмислення цього протистояння знайшло відображення в Пантелеймона Куліша, котрий прагнув витворити «хутірну філософію». «Селянськість», хуторянство (не без впливу козаків) стало прикметною рисою української свідомості, яка дає про себе знати до дня сьогоднішнього.

Антиміський дискурс в українській думці хай і опосередковано мав «татарські корені». Запорізькі козаки переважно зустрічалися з татарами-кочівниками, які не мали своїх міст. Міста в Північному Причорномор’ї, як правило, належали Османській імперії. І жили в них представники різних етносів – щоправда, помітну частину в них становили турки.

Козаки ж, як уже говорилося, чимало перейняли від «татарської цивілізації», зокрема речей і рис, пов’язаних із кочовим способом життя. Та й саме життя козаків часто було кочовим чи напівкочовим. Вони, здебільшого, не трималися одного місця. Міське ж життя вимагало стабільності й постійності – що загалом було чужим для кочівників чи напівкочівників.

Ведучи мову про події середини і другої половини XVII ст. на українських землях, дослідники часто дистанціюються від зовнішніх чинників. Але саме ці чинники були якщо не вирішальними, то достатньо вагомими. Україна стала тереном великої геополітичної гри. Провідну роль у ній відігравала Османська імперія зі своїми васалами, Кримським ханством, Молдавією та Ерделі (Трансільванією). Певну роль також відігравали Швеція й Московія.

Османська імперія, яка в той час знаходилася не на підйомі, а, радше, на спаді, була зацікавлена в тому, щоб зберегти свої позиції в Центральній та Східній Європі, у тому числі в Північному Причорномор’ї. Маючи значний військовий потенціал, вона ладна була йти на розширення своїх володінь у потрібних їй напрямках. Одним із таких напрямків стали українські землі. Використовуючи козаків (наприклад, Хмельницький уклав кілька договорів із турками, фактично опинившись на становищі їхнього васала), а також кримських татар, Османська імперія створила зону нестабільності на українських теренах, встановивши свій контроль над частиною земель України.

Козацькі літописці витворили «благочестиву» легенду про те, що повстання під проводом Хмельницького вибухнуло раптово й навіть спонтанно. Потім ця легенда благополучно перейшла в українську історіографію. Суть її зводиться до наступного. Мовляв, Богдан Хмельницький мав серйозний конфлікт із чигиринським підстаростою Данієлем Чаплинським. Останній вчинив збройний наїзд на хутір Суботів, який належав Хмельницькому. У результаті цього наїзду хутір перейшов у власність чигиринського підстарости.

Іноді ця легенда доповнюється ще любовною історією: Хмельницький захопився якоюсь вродливою шляхтянкою. На неї ж кинув око й Чаплинський. Після наїзду на Суботів він забрав цю жінку до себе. Хмельницький намагався знайти управу на свого ворога, звертався навіть до короля Владислава IV (1595—1648), щоб той допоміг йому. Але ніякої помочі не отримав. Більше того, Чаплинський почав переслідувати Хмельницького, намагався його ув’язнити. Майбутній вождь повстанців навіть потрапив до в’язниці. Але, відповідно до легенд деяких козацьких літописців, «жінка Чаплинського» добилася його звільнення. Після цього Хмельницький втікає на Запоріжжя, а там підіймає повстання, яке з часом охопило всю Україну500.

Наведена легенда мала під собою реальні підстави. Але чи можна її розглядати як причину повстання? Подібні конфлікти були на той час звичною справою в Речі Посполитій, особливо на українському прикордонні.

Насправді, факти свідчать, що повстання під проводом Хмельницького зовсім не вибухнуло спонтанно.

Десь за півроку до нього, восени 1647 р., до Бахчисарая й Стамбула виїхало козацьке посольство,