Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Та ось настав призначений час, і у дверях з’явився цісар. За своїм звичаєм, Франц-Йозеф прийняв Вільгельма стоячи. Так він робив на всіх авдієнціях, аби вони не затягувалися. Вільгельм, який довго і старанно тренувався перед дзеркалом, щоби його промова перед цісарем прозвучала переконливо, враз розгубився, ніби маленький хлопчик, котрий випрошує не дозволену перед обідом цукерку. У цісаревому погляді було стільки холоду та байдужості, що Вільгельм раптом зрозумів, як почувався Рудольф, коли на нього дивилися прозорі й холодні батькові очі. Це був погляд хижака, який гіпнотизує жертву не тому, що голодний, а просто за звичкою. Цісареві справді було байдуже, що йому казатиме Вільгельм.

Поки Вільгельм плутано розповідав про Іванову справу, яка водночас була і справою п’ятдесяти тисяч полонених австрійських солдатів, Франц-Йозеф дивився у вікно і думав про те, що йому вже не смакують булочки з білого борошна, як смакували ціле життя, і що треба буде поміняти кухаря та пекаря, а також спробувати снідати печивом із темних сортів борошна. Потому без слова кивнув і вийшов. Вільгельм так і не зрозумів, чи старий цісар узагалі помітив його присутність.

Він так і писав про це у спогадах: «У 1916-му був я на авдієнції у покійного цісаря Франца-Йозефа І, у справі мого одного українського приятеля. Цісар відмовив моїй просьбі, чого я, зрештою, сподівався. Більше у нього я ніколи не був ні перед тим, ні потому».

Франц Йозеф фон Габсбурґ помер через кілька місяців після тієї авдієнції, в листопаді 1916 року, по 68 роках правління, — а йому на зміну прийшов значно більш лояльний до українського питання імператор Карл. Це обіцяло Вільгельмові стрімку політичну кар’єру, та сам він про це ще не здогадувався, тож скептично ставився до поширених серед українських монархістів надій на те, що Карл захоче позитивно розв’язати українське питання.

— Я був одиноким архікнязем, котрий не брав участи в коронації цісаря Карла, — розповідав Вільгельм. — Аби обминути ці церемонії, я зголосився тоді хворим. Мені закидали, що я солідаризуюся з українцями, які усуваються від сего торжества.

Втім, українські монархісти, котрі покладали на Карла певні надії для України, переконали Вільгельма подати новому цісареві петицію з проханням розділити нарешті Галичину на польську й українську і створити українську коронну землю в межах Габсбурзької імперії. Вільгельм не вірив, що отримає хоч якусь відповідь на цю петицію, та на початку 1917-го його запросили на першу авдієнцію до Карла. І цього разу все виглядало геть інакше, ніж із Францом-Йозефом. Карл одразу запропонував Вільгельмові сісти і заговорив по-дружньому, як колись, коли вони обоє ще бігали у парку в Шенбруні у коротких штанцях. Карла помітно цікавила українська тема, він шукав підтримки всюди, усвідомлюючи слабкість своєї політичної позиції. Вільгельм розповів про плани українських монархістів — зокрема, Шептицького — створити українську коронну землю в складі імперії. Карл визнав слушність пропозиції, пообіцявши подумати про це в майбутньому. Згодом вони ще не раз повернуться до цього питання.

— Цісаря Карла я знав від своїх хлоп’ячих літ, — розповідав Галині Вільгельм. — То була людина дуже добродушна і з найлучшими замірами, але слабої волі.

Цісар Карл, якому серед численних ерцгерцогів випало щастя посісти омріяний престол і який став останнім імператором Габсбурзької монархії, не надто надавався на цю роль у такий складний час. На вісім років старший за Вільгельма, він отримав класичну гімназійну освіту і студіював юриспруденцію. Йому дуже подобалося вивчати закони. То був такий несхожий на хаотичну реальність і такий комфортний світ. Світ, у якому Карл почувався значно впевненіше. Ціле його єство прагнуло впорядкованості, щоденного незмінного повторення одних і тих самих простих ритуалів та цілковитого спокою. Вистачало, щоби кава за сніданком була замало підігріта чи не надто міцна — і це вже виводило Карла з рівноваги на кілька годин. Він був людиною сталих звичок, любив сидіти на самоті у своєму кабінеті й гортати посібники з римського права, де було чітко розписано, які саме рішення слід приймати в тих чи тих ситуаціях. І все — ясно та безпечно. А тепер одним із його обов’язків було приймати власні рішення, і ніде шукати підказки та допомоги — доводилося щоразу ризикувати порушити якусь умовність, піти всупереч чийомусь бажанню, накликати скандал.

Після ліберальної, проте доволі жорсткої та завдяки цьому успішної політики Франца-Йозефа, який вдало маніпулював інтересами окремих національностей, налаштовуючи їх одну проти іншої та зміцнюючи в такий спосіб центральну владу, Карл проявляв радше розгубленість, аніж необхідну в той момент рішучість. Він жив посеред привидів, які щоночі приходили до нього у страшних снах. Оточення Карла успішно використовувало слабкість його характеру і маніпулювало ним.

Він страшенно боявся суворого погляду німецького цісаря Вільгельма II, який тероризував його щоденними дзвінками та вказівками, як слід керувати імперією. Кайзер Вільгельм II вважав Австрію на чолі зі слабким Карлом мало не провінцією Німеччини.

Щоранку Карла починало нудити від думки, що сьогодні знову прибіжить на авдієнцію мати його коханки, герцогиня Пармська, яка постійно просила то за своїх дітей, то за їхніх родичів, то за родичів сусідів, то просто бозна за кого, й усім треба було підшукати добрі посади, допомогти вирішити судові справи, надати помешкання чи позику. Герцогиня була жахлива істеричка, вбігала до покою для авдієнцій і відразу мелодраматично падала на коліна. Карлові доводилося допомагати їй підвестися, як того вимагала галантність, і тоді вона торкалася його руки своїм вологим чи то від сліз, чи то від шмарклів носовичком, і його обдавало млосним теплом її тіла та солодкавим запахом парфумів. Шлунок його щоразу стискався, й цісар змушений був глибоко вдихнути і видихнути, щоби не виблювати на блискучий паркет.