Читати книгу - "Вибрані твори"

— Авжеж! Офіцери, гляди, з особливої кухні ласують. А ти пропадай.

— Мовчи, кажу, бо потрапиш під різки! Знатимеш, на що мат носиш.

— Е, гірше не буде... Он у другій чоті один доброволець застрелився, як батальйонний зуби вибив, що сочевиці не їв. Кажуть, із панської родини хлопець був, хотів царю послужити. От і послужив.

Величко суворо глянув на спогадальника і крізь зуби промимрив:

— Патякай! Там не в сочевиці справа... Батальйонний не за те молоданів любить чи не любить. Казав мені доброволець дещо перед смертю...

Величко спохмурнів і обірвав раптом розмову, наче сказав зайвого. Шамотнявий перепитав:

— То що ж він казав, отой самогубець?

— Е, мовчати про це треба... Лихе діло, сороміцьке. Опісля якось, не при людях.

Борзяк підхопив:

— Та з такого життя застрелишся... Тепер самострілів на позиції такого розвелось. Ніби ненароком відшмагає пальця на правій руці — у стрільці не годиться, от і повертай у тил.

— Довчаться... Всяка сволота в тилу жирує, а ти тут воші годуй, кров проливай.

— Он, кажуть, поручник Далевський знов до лазарету моститься, каже — ходити не можу.

— Навмисне заражаються паскудними хоробами, щоб попухло все. Сестриці милосердні допомагають. А ти баби і в очі не бачиш.

— Бач, чого закортіло Борзякові! А ти з гвинтівкою обіймись, може, полегшає, поможе.

— Поможе бабі кадило, як бабу сказило. Ти подивись, який він красень. На голубах зріс, не на гливкому хлібі.

— Ой же й хліб тут паскудний! Аж горло давить... І як його люди їдять?

— Та й живуть якось по-вовчому. От скільки йдемо, села не видно. Дика сторона.

І справді: за балачками проходила колона сопку за сопкою, минала болотище за болотищем, ліс за лісом, і все та сама картина, сувора, непривітна.

Болото, сугорб. Сугорб, болото. Де-не-де самотіє латвійський двір — який воно й двір, як огорожі немає? Стоїть одинока приземкувата сіра будівля, дивиться тьмяними віконцями на сіро-зелене болото, на сіро-голубе, холодне, непривітне небо — і на душі стає сіро, зимно, дріжливо.

Але ось доріжка, що в'язала окремі порозкидані там і там двори, вивела на великий шлях — шосе. Це не наші десятисажневі шляхи з глибокими покрученими коліями, що ними ще цариця Катерина гостювати їздила по магнатських маєтках. Поряд із дичавиною вправо і вліво, з тими убогими садибами на пустельних сопках із трясовинними болотами та хащами — справжнє європейське шосе, добре втрамбоване дрібним грузом, з акуратними канавками обабіч, тягнеться просто і рівно від одного поміщицького маєтку до другого, третього, десь у далечінь, мабуть, до великого міста. Це — панський, баронський шлях, а справа і зліва в нього, як у велику ріку маленькі припливи, вливаються вузенькі доріжки з невидних, закинутих обабіч серед лісів та боліт селянських дворів. Цими доріжками везуть на панські економії латвійці своє збіжжя, картоплю, молоко, сир, масло, женуть худобу — віддавати за оренду баронові. Не їхня бо земля навкруги — усе панська, усі вони — лише орендарі з ласки панської. Схоче — дасть землі, схоче — й не дасть. Тоді бери сакви й тікай хоч до Америки. І поза межами Латвії чи не більше вже стало латвійців, як на самій їх невеликій батьківщині...

Аж ось бовваніє на перехресті шосе з другим такимо ж чистеньким і рівним якась червоноцегельна будівля на сірому кам'яному фундаменті. Будинок на два поверхи, без тину, без двору, без ніяких надвірніх будівель. Ні садку, ні городу.

Тільки конов'язь коло дверей. Це — сільський центр або волость. У нижньому поверсі по один бік школа, по другий — сільська управа. На горі — кватирі вчителя, старшини, писаря та велика заля. У ній збирається схід, а по суботах та заля — сільський клюб. Торохтять надвечір звідусіль тачанки, вози, двоколесні «біди» та бігунці. Ідуть старі латвійці та латвійки з молодими дочками-невістами, синами-женихами. Везуть скрипки, флейти, клярнети, баси, бубони. Нема двору, де б не було члена сільського музичного товариства, якогось музичного струменту. Приїхали — і закрутивсь, завихривсь сільський баль. Батьки на лавах попідстінню грають, милуються з молоді, а вона, жива та весела, знайомиться, женихається, танцює польки, вальса, кадрилі. Тут паруються латвійці, множать свої двори, тут обмірковують свої громадські справи.

Сюди ж ранками торопко біжить вузенькими тропками та по шосе звідусіль латвійська дітвора, вимірюючи в батьківських черевиках та мамчиній хустці іноді добрий десяток кілометрів удень. Та зате немає жадного неписьменного в цій країні, нема дому, де б не було хоч невеличкої полички або й шафочки для книжок.

Щоправда, між ними здебільшого виблискують шкіряними обкладинками з золотими літерами псалтирі, біблії та євангелії. Пастори не забувають «просвіщати» свою паству, хоч ці пастори, не в примір нашим попам, і справді де в чому її просвіщають. Вони здебільшого добре обізнані в сільськогосподарській літературі, стежать за новинами, і до них охоче йде латвійський