Читати книгу - "Не йди"

А трунар їв, він узяв собі тарілку холодного рису й мінеральної води. Він підсунув собі за комірець сорочки серветку, зробивши це дуже ретельно. Я дивився, як він це робив без усякого поспіху, надто спокійно, майже нав’язливо, така неквапливість була, без сумніву, йому притаманна, але виглядала ще і як реклама його фаху. Своєю самовпевненістю він, здавалося, закликав ближнього до терпіння, зважаючи на неминучий фінал, який він небагатослівно резюмував.

Ніхто не сідав поряд із нами. Я почав цінувати переваги подорожі з трунарем, і мені вже не хотілося кращого товариства, ніж із цією людиною, котра підносила до рота виделку, не рухаючи головою й не нахиляючи шиї. Я взяв собі фруктовий салат і пива. Я пив прямо з холодної пляшки, поглядаючи у вікно на катафалк, припаркований унизу, під шиферним навісом. Я взяв пластикову виделку й наколював на неї фрукти, одна чорна виноградина вилетіла з вазочки. Вона влучила в трунаря, трохи вище комірця. Така невеличка шкода спантеличила його. Йому довелося витратити деякий час, щоб поправити серветку, я ненавмисно влучив у єдине незахищене місце на цій бездоганній сорочці. Він висмикнув серветку, мокнув її в мінеральну воду й став відтирати пляму. Я навіть не вибачився. Я дивився на темне волосся, яке тепер проглядало крізь прилиплу до тіла мокру тканину. Він зняв окуляри й поклав їх на стіл, не складаючи дужок. Очі в нього були значно меншими, ніж я їх собі уявляв.

Я знову взявся за пиво, жадібно тягнучи його, поки там не зашуміла піна.

– Хочете кави?

– Ні, дякую.

Він підвівся, відійшов і повернувся тільки з однією філіжанкою в руках. Випивши каву, він узяв неспожитий пакетик із цукром і сховав його в кишеню піджака. Більше він не надівав окуляри, склав дужки і, замислившись, проводив по них руками. Я притулився спиною до шибки, над вимкнутим обігрівачем, решітки якого були забиті стверділим пилом.

– Вона була вашою коханкою?

Я не очікував від нього такого запитання, таким же неочікуваним здавався й вітер, що зашелестів між шиферними листами над катафалком.

– Чому ви так думаєте?

Я не обернувся до нього. Моя пляшка з-під пива віддзеркалювалася в шибці, розсіюючи по звичайному брудному склу зелене сяйво.

– У неї не було обручки, а у вас є.

– Можливо, вона не носила її на пальці.

– Ні, такі жінки тримають її на пальці.

– Вона могла її загубити.

– У такому разі вони купляють нову, заощаджують на покупках, залазять у борги, але купляють нову.

Можливо, було б краще, якби він і надалі сидів мовчки, голос у нього був не таким бездоганним, як його мовчання.

– Ви її дуже кохали?

– А вам що до того?

– Нічого, просто хотів побалакати. – Він узяв зі столу окуляри, підвівся й подивився крізь темні лінзи проти світла. – Рік тому я втратив дружину.

Відточеним рухом він знову надів окуляри обома руками. Міцні дужки з темної кості ковзнули за вуха, він не рухався, перевіряючи, чи правильно вони стали, потім відвів руки.

Він уже стояв:

– Їдьмо!

Тепер, сидячи за кермом, він мені здавався сумнішим, а можливо, це я став сумнішим. Дорога була суцільним болотом з багнюки, у якій тонули передні колеса катафалка.

– Я дуже її кохав… – прошепотів я, – дуже.

Пізніше ми зупинилися на смузі білої глинистої землі, що проходила посередині поля, розташованого збоку від дороги. Він незручно припаркував чорний катафалк. Там росла велика шовковиця, і я притулився до її теплого стовбура, що був значно теплішим, ніж моя спина. Я плакав, схиливши голову. Трунар стояв переді мною. Він нахилився до мене, щоб підтримати мене, обійняв і сказав:

– Тримайтесь…

Потім знову випростався, і я почув, як хруснули суглоби на його колінах, коли він випростовувався на цьому лузі, зарослому високою травою, крізь яку ганяв вітер з якимось музичним свистом. Я розповів йому все: про Ельзу, про те, що ти в мене щойно народилася, про Італію. Я плакав за нею щоразу, коли намагався повторити її ім’я. У мене так і не виходило вимовити його повністю, я починав ридати після другого складу, відригував випите пиво, що поверталося назад, неначе воно й далі бродило в шлунку та піднімалося звідти.

Трунар лише час від часу зніяковіло поглядав на мене, сповнений дружніх почуттів і по-людськи розуміючи мене. Він дивився на мої мокрі губи, на надто почервонілі очі, щоб на них можна було дивитися. Потім відходив, опускав погляд на цю музичну траву, у якій свистів вітер, крутячи її, як колесо. Він закурив сигарету. Курив мовчки й нарешті викинув недокурок на білу стежку. Загасив його, розтерши підошвою, спостерігаючи при цьому за рухом своєї ноги в чорному черевику.

– Як люди живуть, так вони й помирають. Моя дружина теж пішла, не турбуючи нікого, як листочок.

Ми поїхали далі, і всю решту поїздки сиділи так, як і на початку: він, тримаючи шию прямо, а я, притулившись чолом до скла.