Читати книгу - "Обережно: міфи!"

Та й відомий російський демократ М. Чернишевський (не кажучи вже про О. Герцена) твердив, що великороси — це «нація рабів, від верху і до низу — усі раби» (1949. — с. 197). І для цього мав усі підстави, оскільки, як наголошували — і саме про російський народ — ще засновники марксизму, «не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи» (Маркс К. і Енгельс Ф., 1964. — с. 488).

Як зауважує Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 280–286), «увесь процес історичного розвитку Русі [тут мається на увазі зовсім не та, за висловом С. Соловйова (1896. — т. І. — с. 20), «древняя собственная Русь» — «князівства Київське, Переяславське, Чернігівське, Смоленське, Волинське, Турівське», тобто Київська, а саме Московія–Росія. — М. Л.] став зворотним західноєвропейському: то був розвиток від свободи до рабства (тут вже мається на увазі власне Російська імперія, починаючи з Московії, в якій, як свідчить сам Федотов, «людина вільної професії була явищем немислимим», оскільки «всі стани були прикріплені до держави службою або тяглом... жили в примусовій організації», а «кріпосна неволя... зробилася повсюдною у той самий час, коли вона відмирала на Заході, і не перестаючи обтяжуватися до кінця XVIII століття, перетворилася в чисте рабство». — М. Л.). Рабство диктувалося не примхою влади (однак, як зазначає сам Г. Федотов, «московський цар хотів царствувати над рабами». — М. Л.), а новим національним завданням: створення Імперії на убогому економічному базисі. Тільки крайньою і загальною напругою могла існувати ця злиденна, варварська, нескінченно розпросторювана держава», у якій, як наголошує Г. Федотов, взагалі «не могло бути місця свободі»...

Тож насправді сталося якраз протилежне — вільні до цього виробники Криму невдовзі, ставши безправними кріпаками, саме й потрапили до імперського рабства. Та й чи могло бути інакше? Чи міг хоча й волелюбний, та малочисельний народ встояти супроти ненаситної імперії–вовчиці? Звичайно, противився, як міг, але наявні сили опору не йшли ні в яке порівняння з вишколеним для цієї справи імперським механізмом упокорення. Тому сталося те, що за цих умов неминуче мало статися — опір було зламано, непокірних — упокорено. Але якою ціною! «Упокорення, — наголошує Б. Вольфсон (1941. — с. 63), — сталося тільки після винищення значної частини татар». Та що таке кілька десятків тисяч понівечених життів якихось там «тубільців» — власні інтереси імперії понад усе! Однак і на цьому, як відомо, поневіряння кримських татар не скінчилися.

Попри те що, як зазначав герценівський «Колоколъ» (Гонение... — 1962): «загальна думка усіх, хто знає Крим, одноголосно свідчить на користь татар», зокрема про те, що народ цей «тихий, покірний (у першому — 1906 р. — виданні свого нарису «Прошлое Тавриды» згаданий Ю. Кулаковський акцентував на «віротерпимості татар і мирному характері їх стосунків з сусідніми християнами». — М. Л.), що не мав жодних упереджень проти російського уряду, незважаючи на всі пригнічення; народ, що ніколи не думав про перехід до одновірців (турків. — М. Л.) і зовсім не бузувірський» і що «під час самої війни (мається на увазі Кримська війна 1853–1856 рр. — М. Л.) він не зраджував Росії... Навіть у пограбуванні Керчі та ін. він брав участь менше за самих росіян і аж ніяк не більше вірменів, греків, євреїв та інших туземців», усе ж під час згаданої війни союзного альянсу проти Росії розпочалась–таки «нагінка на кримських татарів». Ось як про ці гоніння писав «Колоколъ»: «По отриманні відомостей про висадку союзників таврійський губернатор послав чиновника Максимовича з сотнею козаків для спостережень за татарами в Євпаторійському повіті. Максимович з козаками почав карати і грабувати в усіх селах, козаки гвалтували жінок, в селі Тшей засікли 7 осіб і при тому оголошували, що з приходом російських військ усі татари будуть перерізані».

Такі «зловживання влади... а також чутки про наміри уряду переселити татар з Криму» спричинилися до масового переселення татар з Криму. «Щоб зрозуміти всю злочинність урядових розпоряджень», писав «Колоколь», «зазначимо, що з 241 тисячі душ магометанського населення Криму — пішло 100 тисяч... Татари плакали, розлучаючись з Кримом, брали пригоршні землі з батьківських могил і зі словами: “ми 60 років їли російський хліб, дай бог здоров'я російському царю!” покидали рідні береги». Та й тим, хто залишався на ній, пізніше ще не раз доведеться оплакувати змушене виселення з батьківського краю.

Натомість на найвищому рівні були «схвалені розпорядження... про переселення державних селян на власницькі землі в Криму». Та коли російське керівництво «витіснило з Криму віддане йому татарське населення для того, щоб поселити в Криму росіян», тільки тоді «здогадалося воно», що «росіяни — через особливості краю, через нестачу водопоїв і т. ін. — у Крим не підуть». Чиновник з особливих доручень Лошкарьов у конфіденційному листі з Криму просив «звернути увагу на ті підстави, котрі спонукають його визнати несправедливим погану думку про татар і вважати необхідним відхилення їх переселення до Турції», оскільки, на думку автора листа, таке «переселення масами» здатне «згубити край». Саме так, по суті, й сталося. Ось що, зокрема, писало у вересні 1860 р. таврійське дворянство генерал–ад’ютантові П. Ланському: «Уся степова частина півострова вже є вид пустелі: села без мешканців, поля не зорані, і нема сумніву, що з наступною весною гірська частина, в якій рух татар відносно степової ще мало помітний, матиме ту ж пустельну картину... Навряд чи найкровопролитніша війна, загальний голод чи морова пошесть могли б у такий короткий час обезлюднити край...»

Та й встановлення радянської влади не принесло відчутного полегшення багатостраждальному корінному населенню півострова — уже від самого початку перемоги жовтневого заколоту в Росії, наголошують дослідники (Зарубин, 1994. — с. 31–33), Крим «став дослідним полігоном використання всіх форм насильства...» Але й на цьому гіркі випробування