Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

…Кошового й отамана жителі видали за цивільних й на «швидкій допомозі» відвезли в лікарню. В будинку мерії в цей час вже почали складати списки: щоб рідні змогли впізнати тіла загиблих… Після опівночі групі з восьми чоловік вдалося перебратися через вулицю, вогонь по волонтерах тепер вели з двох боків проспекту. Ближче до ранку почали пробиватись ополченці з боку церкви, принесли два цинки патронів. Потім прорвався ще один козачий десант…

…Коли перші ополченці прорвалися й принесли з собою патрони, Ром вирішив, що настав час згадати про Владку. Десятки трупів на вулицях, вибух снаряда мало не під ногами, легка контузія — ввели Рома в стан якоїсь прострації. Ще вчора він не міг собі такого й уявити. І де — в благополучному південному місті, земному раю, серед рясних садів і виноградників: «Moldova mia, Republika Floare!» (Неточно: «Моя Молдова, республіка серед квітів!»). Все це просто не вкладалося в голові. «Я повинен її знайти, — думав Ром. — Мій прапрапрадід десятки разів бував у таких валках. Я не буду себе поважати, якщо не знайду!..» Він метнувся в куток й розкидав сумки, звалені під столами. В одній з них, з нашитою матовою бляхою, впізнав сумку Михая. Михай упав ще за мостом, мабуть, хтось з козаків встиг схопити його «калаш» і патрони. Певними руками Роман дістав сумку з купи речей і під жорстким брезентом нащупав знайомі гладенькі форми.

Виваливши на стіл вміст сумки, він знову тримав в руках вороновану сталь «ТТ-геша», який своїми формами нагадував голову смертельно небезпечного пса. Чорний метал м'яко відбивав скупе місячне світло. Серед дріб'язку на столі масляною чорнотою виділялись обойми з патронами. Автомат Ром залишив захисникам мерії.

З будинку він виліз із того ж вікна, що й минулого разу з Атінгером. «Ти куди?» — спитав його здивований козачок, та Ром тільки махнув рукою. Сплигнув на м'яку землю парку і тут же зіщулився, чекаючи страшного удару. Але страшного не сталося. З того боку стріляли, та вогонь БТР-ів вже стримували козаки зі сторони церкви. Ром пішов тим самим шляхом, яким ніс на собі Івана і кошового. Перебігши провулком, він пірнув у двори, пройшов біля знайомого вже під'їзду й майже біг, тримаючись якомога правіше, назад, до будинку, який вже бачив минулої ночі.

Міст ще був у руках волонтерів, але через річку вище і нижче від мосту вплав переправлялись нові загони козаків і УНСО. Подекуди вони натикались на добре організовану оборону схилів, гинули і відступали, але більшості вдалося прорватись, і вони вступали в вуличні бої з волонтерами. Тому натрапляючи в передсвітанковій імлі на групи людей, Ром старався причаїтись за деревом чи де-небудь у підворіттях — не знаючи напевне, хто це. До «дев'ятиетажки» він дістався десь за годину. По дорозі в напівтемряві його кілька разів окликали ополченці, а потім, мабуть, й волонтери, та універсальним паролем і для тих і для інших став крик: «До мерії!», який він винайшов інстинктивно. Озброєні люди зупинялись, тримали раду — й тоді таки бігли далі.

До знайомого під'їзду він біг, ледь не зірвавши двері, і майже відразу нагорі вдарив постріл. Куля з дзвоном вцілила в батарею, відщепила штукатурку на стінах. Ром кинувся на підлогу, потім рачки швидко виповз із під'їзду. Пригнувшись, відбіг на площадку й помчав до будинку навпроти. Діючи майже інтуїтивно, він піднявся на третій поверх, рвонув на себе ручку однієї квартири, потім іншої. Зачинено. Бігом піднявся на четвертий й з розгону вибив слабенькі совєцькі двері прямо по коридору.

Це була двокімнатна, покинута хазяями оселя. Ром за інерцією пролетів до кухні, потім майже бігом вернувся до коридору і опинився в колишній спальні.

У кімнаті ясніло від пожеж біля мосту. На підлозі за шафою сиділа напіводягнена молода жінка, з розірваних джинсів виглядали круглі коліна.

— Вибачте, — ніяково пробурмотів Ром. Сховав «ТТ» і пройшов до вікна повз жінку. Звідси виднівся будинок Владки, крізь вузькі віконця видно якусь метушню на сходах, між другим і третім поверхами горіло світло. Потім світло на площадці згасло — мабуть, там розбили лампу. Ром мовчки присів на стілець біля штори. На вулиці поволі світало. Дівчина біля стіни заворушилась і Ром в напівтемряві зловив на собі її погляд. Вона взяла зі стільця сорочку кольору хакі й накинула на голі плечі.

— Ви кто? — пошепки спитала Рома.

— Я — ніхто, — чомусь також пошепки відповів той. І відчув, що вона в сутінках бачить руків'я «ТТ», недбало засунутого за пояс. — Я свій.

— Мнє т-тєбя нє нужно бояться? — спитала вона ледь голосніше, і Ром звернув увагу на помітний акцент у її мові.

— Ні.

Внизу, далі вулицею, гримнув вибух.

З даху одного з будинків вдарили гранатомети. Вогненні хвости прошерстили небо й зникли за рогом. Десь там знову вибухнуло — ще й ще. Небо світлішало — наставав ранок. Із під'їзду будинку навпроти вислизнули якісь люди і побігли в глибину двору. Їх було семеро. Ром піднявся з-за штори й спостерігав за будинком. Потім відсунув стілець і пішов на вихід.

— Нє іді, — почув раптом з-за шафи. Від несподіванки зупинився. В її гарних очах світилось благання. Дівчина боялась.

— Тебе як звуть? — спитав, не знаючи, що сказати.

— Крістіна.

— Не пісяй в компот, Крістіна!

Вона непевно всміхнулась, і Ром зрозумів, що тепер й сам не боїться. Хизувався перед вродливою жінкою? Грав героя? «Коли ти сам не сміливий — вдавай з себе сміливця! Й тоді всі будуть думати що ти сміливий!» Добре сказали! Хто це? Хтось із древніх.

— Бувай. Я прийду за тобою.