Читати книгу - "Важка весна"

І бачив високого світловолосого чоловіка, як той, у смугастому одязі зі стетоскопом на грудях, підіймається вогезькими сходами, мов капітан з нижньої палуби на палубу. Його ставлення до середземноморських жителів було якимось надто по-північному холодним; але він був прекрасним організатором. Справді, капітан. Адмірал. І отой літній, але гордий і стрункий, як норвезька скеля, тепер дбає про своїх хворих, а він, його колишній перекладач, день у день тупцяє довкола примхливого дівчиська.

При цій думці він зрозумів, що інші вже нормалізували своє життя і влилися в повсякденну дійсність. Були активні в повоєнному суспільстві, в той час як він усе ще блукає в пошуках гармонії і рівноваги. Вочевидь іншим пощастило підкорити ту течію, яка несе його на плоту без кормила. Вони по-чоловічому діють, а він очікує порятунку в жіночих обіймах. І відчув сором, і мимоволі озирнувся, щоб побачити, чи Ів здогадується про його нестерпні терзання. Але від погляду на білу постіль і при вигляді довгої шеренги тіл, випростаних на плетених кушетках на терасі, заспокоївся. Все ж рентгенівські знімки його грудної клітини ще не такі, як мають бути; отож його байдикування виправдане.

Це його втішило, хоча й розумів, що, може, чимало людей зранку йдуть на роботу з такою легенею, як у нього. І сказав собі: поїде негайно, як тільки лікар йому натякне, що може їхати. Водночас знав, що якби не Арлетта, він би сам намовляв лікаря відпустити його; а так він віддався на волю силі, яка сліпо несе його невідь-куди, але поки що — не додому. Та коли подумає, як Еміль радіє своїй малій батьківщині, то всупереч усьому відчуває провину, що так мало ратує за повернення.

Мав би бути менш егоїстичним; хоча б через Відку, яка йому пише з лікарняного ліжка. Її спіткало те саме, що і його, лише вона — жертва несумлінного лікаря, який лікував її від грипу, замість того щоб зробити знімок грудної клітки. Почалося справді з простуди, після того, як під час повітряної атаки вночі бігла до укриття. Ця струнка дівчина тепер бореться з підступним злом, проти якого ще не знайшли ефективних ліків. Але молоде тіло вочевидь має перемогти зло.

З цим почуттям егоїстичної віддаленості і водночас щирого співчуття він сягнув по аркуш паперу з папки. Став писати.

«...Люба, Відко, намагаюся уявити вулиці нашого міста, але мені не вдається; так, немов усе посунулося кудись на край світу. А про Трієст теж пишуть, немов ідеться про якийсь Шанхай чи Нью-Орлеан; оскільки ж я з 1940 року кружляю Італією, Африкою і тепер Європою, то нема чого дивуватися, що я вдома всюди і ніде. Хоча це не означає, що я не відчуваю завжди коло себе малу сестричку, яка мене всюди супроводжує своєю щирою душею. О, знаю, я таки заслужив, щоб ти мене висварила за те, що я так довго не можу вибратися звідси! Але я приїду, і ми поговоримо, і я переконаний, що ти мені все пробачиш. Ти ж знаєш, як я хотів побувати у Франції. І оскільки всі тут такі гостинні і прихистили мене, коли я цього потребував, я тепер трохи продовжив своє перебування. Ти, звісно, мені вшнипливо зауважиш, що причина мого зволікання з від’їздом якась інша, така собі інтимна, але я тобі щодо цього випадку відповім, що спочатку мусимо обговорити все удвох наодинці... Ну, але це при нагоді, як я сказав. Головне, що я тепер усе більше думаю про повернення, бо радо пішов би з любою сестричкою, яка тоді вже остаточно видужає, на прогулянку трієстською набережною. Ти ж пам’ятаєш, як ти мене взяла попід руку, коли я визволився з пісків Сахари, і ми пішли на променад на Корзо? Сонце осявало фасади і вітрини, я тобі усміхався і побажав знайти такого кавалера, який би в майбутньому став тобі щирою опорою!»

Коли закінчив, помітив, що домашня узвичаєність не давала йому бути таким щирим, і лише довга відсутність вивільнила його глибинні почуття. Водночас усвідомив, що оті часті запевнення про від’їзд додому у листі до Відки — правдиві; питання лиш у тім, затримає їх Арлетта чи прискорить.

Тераса перед сніданком була ще безлюдна і оповита холодним подихом ночі. Відчинив двері і опинився коло порожніх кушеток; полотна вузьких солом’яних матраців були поблідлі та холодні.

Коли відкрив її листа, атмосфера навколо нього сколихнулася і згустилася. У неї нічне чергування, вона щойно повернулася від хворого, якому носила чай. Помічає, що вона вже не так переймається людськими стражданнями, як колись. Вона не стала недбайливою, ні, їй просто іноді якось тоскно. Як співчувати людям у стражданні? Страждання — це якийсь флюїд, і коли вона тримала руку одного оперованого, їй здавалося, що вона вивільняє через пальці свою напругу, переймає на себе його біль. Тепер вона іноді не вірить у чудо, вже відчуває смерть, майже бажає її, щоб «вкоротити муки» бідоласі. Принаймні так себе втішає. А правда в тому, що вона вже не така чуйна, не бачить нічого піднесеного в тому, що порається з нічними горщиками та їхніми запахами. Вже навіть не може посміятися з себе, коли її руки закаляються (хай їй вибачить). Хотілось би просто жити, але вона уявляє, що криється під отим «жити». Її долоня на стегні Мішеля? Зовсім не пам’ятає, але це, мабуть, так, бо Мішель добра, трохи обмежена душа,