Читати книгу - "Пташиний спів"

Стівен помітив солдатів з котрогось колоніального полку — схоже, канадців. Вони проривалися крізь вузький прохід до балки. Він почав обходити їх, аби зайти ззаду, — на це йому знадобилося сорок хвилин. Коли ж він знову їх побачив — увесь батальйон лежав на полі. До німецького дроту дійшли тільки троє — там застрелили і їх.

Стівен біг, шалено, наче уві сні, вниз до річки. Праворуч він помітив знайому фігуру Вірна, пораненого у праву руку, але на ногах.

— Що сталося? — крикнув йому Стівен.

— Нас розбили! — крикнув Бірн йому на вухо. — Полковник мертвий. І ще командири двох рот. Нам наказали перегрупуватися й атакувати знову разом з фузілерами.

— На річці?

— Так.

— А з тобою що?

— Я відступив назад, а потім повернувся. Другу лінію наступу вбили прямо у траншеї. Там неможливо пройти — стільки трупів.

— У тебе є вода?

Бірн похитав головою.

Наближаючись до німецьких окопів, вони натрапили на хлопців, які спали у вирві. Безсонні ночі під обстрілом та напружений ранок виявилися занадто важкими — навіть у зоні німецького вогню.

Стрілянина відновилась, і Бірн разом зі Стівеном лягли на землю поруч із хлопцем, який спав, та чоловіком, який помер, мабуть, кілька годин тому. Його нутрощі частково вивалилися на землю і спікалися під палючим сонцем.

Ліворуч сержант активно ворушив губами, намагаючись підняти солдат на нову атаку німецьких траншей біля залізниці.

— Там наші, — помітив Бірн.

Це був взвод Харрінгтона — точніше, те, що від нього залишилось.

— Ми повинні йти із ними, — сказав Стівен.

Нова рвана лінія самогубців втомлено поплелася назустріч смертоносному тріскотінню гармат, встановлених на лафетах. Стівен, вкритий кров’ю настільки, що його це вже перестало турбувати, дивився, як згортки життя, спогадів та кохання падають, звиваючись, на землю та поливають її блювотинням. Смерть втратила будь-яке значення — але солдатська маса продовжувала вперто іти і йти уперед. І ця їхній незліченності було щось жахливе.

Харрінгтон кричав — йому снарядом відірвало лівий бік. Тремкими руками він намагався дістати таблетки морфію.

Солдати, котрі скупчилися у найближчих до траншей вирвах, відкрили вогонь з гвинтівок, а потім знову перейшли у наступ — востаннє. Якогось хлопця відкинуло назад пострілом у плече і гепнуло об дерево. Інші падали спиною або обличчям у землю, розорану їхніми власними снарядами.

Бірн повільно підходив до хлопця, котрий захлинався криком. Він обійшов ззаду дерево з корою, понищеною скоректованими пострілами. Стівен побачив, як він витяг перев’язочний пакет, та почав закривати йому рани. Ззаду намагалися підійти санітари, але вони забули пригнутися, і їх швидко поклали довгі кулеметні черги.

Стівен упав обличчям на землю та відчув її смак у роті. Він заплющив очі — побаченого достатньо. «Ти ідеш прямо у пекло» — останні слова Азера лунали у нього в голові, заглушуючи навіть той страшний шум, який панував навколо.

Бірн якимось дивом привів хлопця назад у воронку. Краще б не приводив — все одно той помре.

Сержант Харрінгтона наказав наступати — йому відповіли з десяток солдатів. Стівен дивився, як вони досягни першої лінії дроту, — і лише потім помітив із ними Бірна. Він намагався пролізти крізь дроти, заплутався у них, повис у повітрі — і Стівен побачив, як дригаються його чоботи від куль, котрі пронизують тіло.

Стівен лежав поруч з хлопцем та чоловіком, який помер зранку. Наступні три години — поки сонце не перестало так сильно палити — хлопець благав про воду. Стівен намагався не слухати. На тілі вбитого була фляжка, але її пробило кулею, і практично уся вода витекла. Залишки рідини у флязі були червонувато-коричневого кольору від крові та землі. Стівен влив її до рота хлопця.

Усюди на полі битви поранені солдати намагалися підвестися та дістатися до своїх, але цим тільки Привертали вогонь кулеметів — і швидко ховалися назад у вирви, де лежали.

Коли з нейтральної території не було вогню, німці у резервній траншеї обстрілювали тіла на дротах. За дві години вони поступово знесли голову Бірну — у нього між плечима тепер зяяла величезна діра.

Стівен молився, щоби зайшло сонце. Від самого ранку не думав про порятунок свого життя. Коли він біг до діри у дротах, то уявляв собі, як його тіло пронизують кулі, бо примирився з тим, що помре. Але зараз він благав, щоби цей день нової, невиносимої реальності завершився.

Якщо прийде ніч, то земля відновить природний хід подій, і, можливо, через багато років усе, що відбувалося тут вдень, буде виглядати як потьмарення розуму. Можливо, все це можна буде зрозуміти, розглядаючи з точки зору нормального життєвого ритму. Але в той момент Стівенові здавалося, що все навпаки: це і є нова реальність, новий світ, де вони відтепер мають жити, і що старого світу, з його чергуванням дня і ночі та пір року, більше не існує.

Він вже не міг терпіти запаху плоті, який панував у воронці, і вирішив будь-що тікати звідси. Невеликий наступ ліворуч зараз відволікав увагу німецьких кулеметників, і, коли йому здалося, що настав зручний