Читати книгу - "Пташиний спів"

Стівен роззирнувся у вирві і побачив втомлені обличчя ланкаширців. Вони знали, що втрапили у пастку.

Під його ногами щось ворухнулося — обличчя солдата, якого поранило в голову. З його очниці повільно витікав мозок. Він закричав, благаючи про смерть, але солдат належав до іншого полку, і Стівен вагався. Він хотів дати йому другу фляжку з водою, але, коли нахилився, той знову почав вимагати убити його. Стівен вирішив, що в сум’ятті бою ніхто й не дізнається, і двічі вистрілив собі під ноги. Це було перше вкорочене ним життя у той день.

Джек Фаєрбрейс стояв поряд із Артуром Шоу на узвишші біля пагорба Одного дерева (так його називали солдати) і спостерігав за битвою. Вони чекали швидкого наступу майже без опору.

Джек щось бурмотів собі під ніс. Шоу мовчав. Вони бачили, як шотландці, схожі у своїх спідницях на божевільних жінок, помирають на нерівній жовтувато-коричневій землі. Вони бачили рішуче крокування гемпширців — наче вони почали повільний танок, у якому з радістю йшли на смерть. Вони бачили, як безсилі солдати з усіх куточків країни йшли просто у бурю, яка їх засмоктувала.

Їх власний вклад у події того дня — величезна вирва від вибуху о сьомій двадцять — дав ворогові десять хвилин для того, щоби вони без поспіху зайняли свої позиції. Вони бачили, як біля кратеру зараз помирало стільки молодих хлопців, скільки вони й уявити собі не могли. Вони навіть вистрілити не встигали.

Крайні прояви війни примусили їх вхопити одне одного за руки в невір’ї.

— Вони не можуть дозволити цьому тривати, — сказав Джек. — Просто не можуть.

Шоу стояв з відкритим ротом. Його не зворушувала жорстокість — він давно огрубів від тих каліцтв, які бачив та зазнав сам. Але те, що коїлось того дня, виходило за будь-які межі.

«Господи, будь ласка, зупини це, — думав Джек. — Будь ласка, не давай більше їм штовхати солдатів у цей ураган».

Падре Хоррокс підійшов і став поруч з ними. Він перехрестився та спробував заспокоїти їх словами і молитвою.

Джек відвів очі від передової — і в цей момент щось усередині нього померло.

Шоу розридався. Він охопив голову своїми великими руками землекопа, його обличчям потекли сльози.

— Хлопці, хлопці, — повторював він. — Бідні хлопці...

Хоррокс тремтів.

— Тут же половина Англії. Що ж ми будемо робити? — бурмотів він.

Невдовзі всі замовкли. Траншея внизу знову вивергла із себе нову хвилю солдатів, які видряпувалися вгору розритим ландшафтом, який більше нагадував поверхню Місяця. Можливо, це були солдати з Ессексу або полк Герцога Веллінгтона — вони не бачили. Солдати пройшли не більше десяти ярдів, і їх ряди почали рідіти. Спочатку падали поодинокі фігури, а потім лінія дісталася німецької завіси, і все більше солдатів залишалося лежати на місці. Коли ж їх досяг вогонь кулеметів, вони падали, наче колоски від вітру. У Джека в голові з’явився образ — і запах — м’яса.

Хоррокс зірвав з грудей срібний хрест і жбурнув його вбік. Але звичка перемогла, і він вклякнув — хоча і не став молитися. Так він і залишився на колінах, спираючись руками об землю. Потім взагалі опустив голову і закрив її руками. Джек знав, що саме в ньому померло цієї миті.

Стоячи на тілі вбитого солдата — так було зручніше, — Стівен згадав коротке причастя, яке так йому сподобалося. Тепер же не було нічого святого — усе навколо зазнало ганьби. У ревінні повітря на головою він розчув лише декілька слів:

— Клятий «льюїс»... пожеруть заживо...

У цьому оглушливому шумі вони мали прорватися та вбити тих, хто прагнув їхньої загибелі. Двоє солдатів встановили «льюїс» на краю вирви. Коли вони намагалися витягти туди ж ящик з боєприпасами, то забарилися, і їх одразу накрило хвилею куль. Ті, хто лишився зі Стівеном, спробували капітулювати. Один почав вилізати з воронки, махаючи білим платком, але тиха куля поцілила йому просто в око.

Стівен глянув назад, туди, звідки до них просувалися резервні війська. Вони розтягнутим, проте добре організованим строєм йшли уперед. За тридцять ярдів до їх вирви солдати опинилися у зоні кулеметного вогню, який поклав усіх до останнього в діагональну лінію трупів без жодного поруху.

Стівен крикнув щось на вухо солдатові поруч, той щось голосно відповів, але чути було лише:

— Ісусе!

— Клятий кулемет!

Стівен кинув обидві свої гранати Міллса в бік ворога, правда недалеко, — і, щойно вони вибухнули, швидко побіг назад у свою канаву за кількома в’язами та стрибнув туди.

Опівдні сонце сильно припекло. У небі не було жодної хмаринки, яка б його затулила. Повітря нерухомо застигло. Шум не вщухав. Стівен відчув страшенну втому, хотілося спати. Він потягнувся рукою за фляжкою з водою, але обидві зникли.

Біля німецької траншеї тривав безладний бій. Солдати не знали, у якому напрямку наступати. Ті окопи, в яких він опинився зранку, зараз знову були зайняті ворогом. Позаду Стівена накочувалася нова хвиля наступу.

Він вирішив, що треба продовжувати наступ. Піднесення щезло — ним рухала якась механічна рішучість. Але спочатку потрібно знайти воду, інакше він помре від спраги.

Язик розпух, як