Читати книгу - "Пташиний спів"

У стані, близькому до непритомності, хитаючись, він побіг униз, до річки, про яку марив ще з опівдня, щоб нарешті напитися. Жбурнувши гвинтівку на берег, Стівен кинувся у воду. Занурившись у повільну течію з головою, відчув, як вода наповнює пори шкіри. Він відкрив рота й почав пити, наче риба.

Зрештою, він став на дно і спробував зібратися докупи. Він водив руками у воді, повернувши їх догори долонями, наче про щось просив. Шум тиснув йому на голову луною від берегів річки. Затихати він і не збирався. Стівен подумав про Вірна, котрий висів там на дротах, наче ворона. Може, йому хоч води наллють у діру в грудях? А то як же йому тепер пити?

Стівен намагався заспокоїтися. Бірн мертвий і пиття більше не потребує. Стівена турбувала не смерть Вірна, а те, як вивернувся цей світ. Його зачіпала навіть не смерть десятків тисяч людей, а те, що вони довели: можна бути людиною і чинити речі, котрі виходять за межі природного.

Він спробував вийти на берег, але течія виявилася сильнішою, ніж він розраховував, а тіло охопила смертельна втома. Він втратив опору, і ріка його понесла.

У воді його оточили німці. Солдат, який опинився поряд, щось кричав йому незрозумілою мовою, і Стівен ухопився за нього. Усі хапалися одне за одного та билися, щоб вилізти з води. Його оточували люди, які вбили його друзів, його солдатів. Але зблизька він бачив, що всі однакові. Бачив їхні витріщені очі та пориту віспою шкіру. Старий сивий капрал щось верещав. Смуглявий — як і багато хто із них — хлопець плакав. Стівен спробував примусити себе ненавидіти їх, як і раніше.

Маса мокрих німецьких тіл у воді навколо, у намоклій важкій формі, притискалася до нього, мало цікавлячись тим, хто він такий. Це була просто юрба, котра скиглила незрозумілою мовою та хапалася за життя.

Через річку перекинули вузького міста, наспіх сколоченого британцями. Німці спробували залізти на нього, але англійські солдати наступали їм на руки. Стівен подивився вгору та побачив рядового без каски — він зневажливо дивився униз.

— Витягни мене! — крикнув Стівен. — Витягни!

Солдат упіймав його руку та потягнув. Стівен відчув, як хтось ухопився за нього, як його тягнуть донизу. Рядовий вистрілив у воду, і Стівен опинився на мосту. Люди навколо з подивом дивилися на нього.

— Полонені, — пояснив солдат. — Нащо нам допомагати їм вибратися з ріки?

Стівен добрів мостом до іншого берега і ліг на болотяну траву.

Ізабель. Червона кімната. Котедж його діда... Він намагався сконцентруватися на фрагментах ясних спогадів, щоб надати якоїсь форми майбутньому через минуле. Його розум зачепився за запах цвілі у конторі в доках на Іст-Індії, і якусь хвилину він знову жив у кімнаті над причалом.

Падали сутінки, наближалася ніч, але сонячне світло не хотіло відступати, наче знущалося — а з ним і шум.

До Стівена поверталася цікавість — хотілося дізнатися, що сталося. Вранці він узяв на себе зобов’язання атакувати і рухатися уперед, де б не був.

Вага його речмішка — тепер ще й мокрого — була настільки великою, що він і забув про відсутність у нього гвинтівки. Над ним праворуч починався великий тьєпвальський ліс.

Він підвівся і посунув до німецької лінії фронту. Тут його хтось сильно вдарив по голові — наче у скроню жбурнули цеглиною. Стівен упав.

Далі він побачив обличчя, яке не належало ні клеркові, ні Ізабель і навіть не його матері, до чого він був частково готовий, а одному із тунельників Уїра.

— Чорт забирай, далеко ж ви від дому! Ви, мабуть, пройшли зо півтори милі! — казав чоловік, розгортаючи перев’язочний пакет.

Стівен щось буркнув. Голос чоловіка звучав надто по-домашньому та підіймав багато спогадів. Він ніби прийшов з іншого часу.

— Я Тайсон. Доброволець, якщо ви розумієте, про що я. Там, де я був, атаку вгору відкликали, і нас відправили сюди. Усіх санітарів перебили. Ольстерці тут закріпилися. Ваш загін також.

— Що там у мене?

— Думаю, що рана поверхнева. На лівій нозі. Нічого серйозного — навіть додому не відправлять. Я погукаю капітана Уїра.

Стівен опустився назад у неглибоку вирву. Нога не боліла.

Прайс проводив переклик. Перед ним вишикувались солдати його роти — ті, хто зумів повернутися з поля бою. У сутінках сіріли їхні нестійкі обличчя. Спочатку Прайс питав про місцезнаходження кожного, хто не повернувся. Але згодом він побачив, що це займає надто багато часу. Ті, хто залишився живий, не завжди могли впевнено сказати, кого вони бачили мертвим. Їх голови втомлено висіли на плечах, наче кожен орган тіла благав про відпочинок.

Прайс прискорив переклик. Від одного імені, на яке ніхто не озивався, він швидко переходив до іншого. Бірн, Хант, Джонс, Тіппер, Вуд, Леслі, Барнс, Стад, Річардсон, Севіл, Томпсон, Годжсон, Біркеншоу, Ллівелін, Френсіс, Аркрайт, Дукан, Ши, Сімонс, Андерсон, Блюм, Феїрбразер. Прізвища скоромовкою звучали в сутінках і летіли до тих місць, де народилися ці солдати. У села та міста, куди невдовзі підуть телеграми, у будинки, де скоро опустять штори і де крізь зачинені двері полине низький стогін. У місця, які їх породили, а тепер стануть більше схожими на жіночі монастирі. У мертві міста, де не буде життя, не буде цілі. У міста без батьків