Читати книгу - "Пташиний спів"

З восьмиста солдатів батальйону, які вранці перелізли через бруствер, лише сто п’ятдесят п’ять озвалися на свої прізвища. Прайс наказав розійтися — але не звично гавкаючи, як на параді, а м’яко. Солдати спробували повернутися кругом, а потім перешикувались по-новому — кожен опинився біля того, кого ніколи раніше не бачив, — і зімкнули шеренги.

Джек Фаєрбрейс і Артур Шоу чекали їх і запитували, як усе минуло. Проте солдати проходили повз них як сновиди і не відповідали. Хтось спльовував або зсував каски з голови. Майже усі дивилися собі під ноги. На обличчях не було майже нічого — крім суму. Вони розійшлися по наметах і заснули.

Стівен лежав у своїй воронці, дивився на пагорб, котрий підіймався у бік Тьєпваля, та чекав повної темряви.

У вирву заліз Уїр.

— Тайсон сказав мені, де ви. Як нога?

— Усе добре. Навіть ворушити можу. Що ви тут робите?

— Зголосився допомагати. На передовій хаос. У нас немає стільки поїздів, щоб усіх звідси вивезти. Польові госпіталі переповнені. У траншеї, з якої ви вранці вирушали, зараз просто купа тіл — ті солдати навіть не почали наступ, — голос Уїра тремтів. Він лежав біля пораненої ноги Стівена. — Двоє генералів застрелилися. Це жахливо. Жахливо. Це...

— Заспокойтеся, Уїре, тихше. І трохи посуньтеся.

— Так краще? Розкажіть, що з вами сталося?

Стівен зітхнув та ліг назад. Шум нарешті вщухав. Артилерія обох сторін замовкла, але іноді було чути черги з кулеметів та постріли гвинтівок.

— Я не пам’ятаю, — відповів він. — Не знаю. Бачив, як Бірна убили. Спочатку я думав, що ми наче непогано почали. Пізніше опинився у річці. Не знаю. Страшенно стомився.

Врешті запанувала темрява. Ніч хвилями проливалася на землю з-за хребта над ними. Більше не стріляли.

Земля заворушилася. Праворуч солдат, який нерухомо лежав ще від першої атаки, встав — і знову впав, бо пошкоджена нога не витримувала його ваги. То тут, то там рухалися поодинокі фігури. Вони червами виповзали з воронок. Вони кульгали, лізли та тягнули себе подалі звідси. Через десять хвилин пагорб вирував пораненими, які намагалися повернутися до своїх.

— Ісусе, — промовив Уїр. — Я навіть не уявляв, що тут стільки людей.

Це було схоже на воскресіння на величезному кладовищі двадцять миль завдовжки. Безліч зігнутих божевільних фігур вимальовувалися на фоні розбитого ланшафту — вони шкутильгали та сунули назад для збереження свого життя. Наче земля вивергала ціле покоління скалічених мерців. Кожен був самотній, але нерозривно зв’язаний зі своїми братами — вони разом полишали територію, яка неохоче їх відпускала.

Уїра трусило.

— Все добре, — заспокоював його Стівен. — Більше не стріляють.

— Справа не в пострілах. Це все той звук, ви чуєте його?

Стівен чув лише панування тиші, коли перестали стріляти. Але, прислухавшись, він зрозумів, про що каже Уїр: низький безупинний стогін. Розібрати у ньому чийсь окремий біль було неможливо. Але цей лемент долітав до них від річки та підіймався схилом ліворуч десь на півмилі, а може й далі. Зараз, коли вуха звикли до відсутності пострілів, він чув його краще — наче стогнала сама земля.

— Господи, господи... — заплакав Уїр. — Що ми наробили? Що ж ми наробили? Слухайте. Ми вчинили щось страшне. Тепер ніколи не буде так, як було.

Стівен поклав руку на плече Уїра.

— Тихше. Ви повинні триматися.

Він розумів Уїра, бо й сам відчував те саме. Він слухав, як протестує земля, і чув голос нового світу. Якщо зараз не зібратися докупи, то потім можна вже ніколи не повернутися у колишню реальність.

— Господи... господи... — Уїр трусився та скиглив, а стогін підіймався від землі, як вологий вітер, що дряпав скляне небо.

На мить Стівен дозволив своєму втомленому розуму вилетіти кудись — і лемент відніс його у світ панування панічного страху. Він смикнувся, прокидаючись, доклав зусиль і таки зміг витягти себе назад у старе життя, яке вже не було таким, як раніше. Але якщо повірити у нього — воно триватиме.

— Обійміть мене, — попросив Уїр. — Будь ласка, обійміть.

Він підповзло Стівена і притис голову до його грудей.

— І називайте мене на ім’я.

Стівен обійняв його однією рукою.

— Все добре, Майкле. Все добре. Тримайтеся. Не можна здаватися. Тримайтеся. Тримайтеся.

Поїзд метро зупинився у темряві, й Елізабет Бенсон нетерпляче зітхнула. Вона хотіла якомога швидше опинитися вдома і перевірити, чи не надійшов їй лист, або на випадок,