Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

…з подвір’я хлопець і Дівчина перейшли у понуру тінь фортечної вежі, що вела до головної брами. А за нею був розвідний міст. Брама, як завжди була замкнена, а четверо стражників, хоча й поглядали заздрісно на своїх п’яненьких друзяк, невтомно стояли на своїх місцях.

— Відчинити, за наказом Урґха! — закричав Айок, марно намагаючись приховати тремтіння у голосі.

— І куди це ви зібрались? — спитав доброзичливо один із вартових. — Не жаль вам того пива, що у барилах залишиться?

— І справді, куди це ви зібрались? — почули раптом отруйний, тихий голосок і з пітьми з’явилась постать Буду. — Наче ж завтра ваш шлюб? Невже вам хочеться на нього запізнитись? — шипів зрадник, водночас не приховуючи своєї радості. Ось знову він, єдиний з Урґхової свити, виявив пильність. Справді, заслужив своєї високої посади! Вартові й далі стояли біля брами, не надто дослухаючись до того, що каже Буду, бо ж боялись його безглуздої злоби і воліли стояти подалі. А що як він почує запах вина, якого вони скуштували ще перед тим, як вийти на варту?

— Одне моє слово — і ви вертаєтесь у Замок, — шипів Буду з неприхованою втіхою, спостерігаючи за переляком на обличчі Айока. Спокійне обличчя Люелле його занепокоїло, і тільки-но він зібрався гаркнути на стражників, як Істота з Пісні, що весь час дивилась йому в очі, ніби хотіла проникнути у всі його думки, раптом усміхнулась з якоюсь дивною зухвалістю.

…і тоді Буду у самій глибині свого мозку почув могутній Голос. Голос йому знайомий. Голос, що наче ніж, розрізав йому голову всередині:

— Мовчи, Буду, бо я тебе вб’ю, — говорив Голос у його голові. — Якщо захочу, спалю дотла всі клітини твого мозку, і тоді ти вже ніяк не прислужишся Урґхові…

Останньою думкою Буду — перш ніж перед його очима розіллявся болем пурпур — була думка, що це ж Голос Дівчини, що стоїть ось поруч, хоча вона ні на мить не розтулила рота. А потім нестерпно гострий біль, що свердлив його мозок, став ще нестерпніший — Буду знепритомнів і впав на землю. Усе це не тривало довше за кілька секунд. Єдине, що побачили вартові, — це Буду, що впав на землю, хоча до нього ніхто пальцем не торкнувся. Двоє вартових припали до нього. То один, то другий безпорадно гукали:

— Що з тобою, пане?.. Це Прем’єр-Міністр Урґха, от біда, все воно на нас окошиться… І що його з ним робити? Лежить, наче колода… геть непритомний…

— Краще віднесіть його в покої і покличте лікаря, — звелів Айок грубим голосом те, що підказала йому Люелле. — А ти поки що відчиняй браму, бо наш пан не вибачить запізнення ані тобі, ані нам, — наказав Айок третьому вартовому. Двоє стражників хутко віддалялись, несучи миршаве тіло Буду, тяжче, ніж зазвичай, бо непритомне.

— Гасло кажи! — огризнувся той, бо його вивело з рівноваги те, що діялося щойно. Тут Айок занімів, а його ноги аж підігнулись зі страху. Він забув про таку важливу і до того ж таку легку річ! Будь-який батьків вояк сказав би йому сьогоднішнє гасло, якби він здогадався про це спитати… Люелле відразу зрозуміла, що діється, і розпачливо впилась поглядом в очі вартового, щоб прочитати його думки. У світлі смолоскипів вони дивились на неї — невеличкі темні, ніби несамовиті. Врешті прочитала у них відповідь.

— Шлюб, — сказала спокійно, трохи змінивши голос на низький. — Гасло «шлюб», а тепер швидко відчиняй ворота і спускай міст, а то Урґх тебе відшмагає. Ми йдемо шукати ялівець на вінок нареченій, бо такий був звичай у її роді, і вона не хоче без нього йти до шлюбу.

Двоє стражників, що тягнули безпорадне тіло Буду, вже заходили до Замку. І знову втікачам пощастило, бо ніхто на подвір’ї не звернув уваги на це таки незвичне видовище. А може, всі подумали, що Буду також п’яний?..

Брама зі скрипом поволі розчинилась. У той же час на другий бік глибокого рову з гуркотом упав розвідний міст.

— А це що ще таке? О Боги, рятуйте… — зойкнув раптом стурбовано переляканий вартовий. — Над подвір’ям Замісу ясно, зорі на небі видно, а тут за ворітьми туман, наче молоко!

— Що ти плетеш? — спитав перелякано четвертий стражник, визирнувши за ворота, які зі скрипом прочинились ще ширше. — Боги, це, мабуть, не туман, а якісь чари! Може, краще би комусь сказати?..

Вартові із забобонним страхом втупились у густий молочний туман, що оповивав усе перед Замком, ніби поховальним саваном, затираючи і поглинаючи всі тіні, тіла й форми. Здивовані й перелякані вартові навіть не помітили, що двоє пахолків потонули в цьому тумані й відразу зникли з їхніх очей. Туман проковтнув їх — і зрозуміло було, що вже не віддасть.

— Цей лис Буду ні з того, ні з сього беркицьнувся, тут ще цей туман… і чого це оті двоє так відразу в нього залізли, не роздивившись, що й до чого… Я би ні за які гроші туди не поліз… чари якісь, чи що воно таке?.. — бурмотів один зі стражників.

— Йди-но краще і хутенько когось погукай, — озвався другий. — Не подобається мені це все. А ворота треба негайно замкнути, щоб цей чарівний туман не заповз до нашого Замку. Лихий знає, може, він людям якоїсь біди наробить?

Коли Буду отямився у своїх покоях ще перед тим, як з’явився придворний лікар, — брама вже була зачинена, а вартові даремно гукали когось із лицарів. Ті, упившись вином, хиталися і нічого не