Читати книгу - "Земля Георгія"

Позаяк у Херсоні усі судна швартуються до причалу лівим бортом, носом проти течії, гудіти на прощання в нас ведеться вже тоді, коли судно зробить розворот через правий борт посередині Дніпра і ляже на курс до моря.

Ту-уу-уу-уу! Ту-уу-уу!

Іще деякий час до проводжаючих доноситься рохкання дизеля і шерхіт хвилі, але вони поступово затихають, і чутно вже лише шелестіння вітру в голих деревах та жалісний крик змерзлої чайки. Фантастичний човен «Вадічка» бере курс на Рвач. А священна ріка усіх українців підхоплює його на свої хвилі та несе через Лукомор’я до найсинішого на світі Чорного моря мого.

«Вадічка» саме проходив повз нижній рейд, де на якорях під жовтими карантинними прапорами чекали постановки до причалів усі прибульці з Туреччини чи Греції, і повз величні корпуси цехів сто другого суднобудівного заводу та циклопічні плавучі доки, вифарбувані у сірий (на флоті кажуть «шаровий») колір. Кожна літера з виведеного на борту доків наказу «ТИХИЙ ХІД!» була величиною з «Вадічку». Проте, Арташезович наказав збільшити хід до повного. Ми вже давно нікому не могли нашкодити своєю хвилею.

Ах, які кораблі тут колись спускали на воду у цих доках! Ліхтеровози, бурові судна й балкери, контейнеровози, траулери, усе, крім танкерів. Танкери будували Миколаїв та Керч, бо прохідних глибин морського каналу для цих монстрів не вистачало. Коли я казав про кожного другого херсонського мужчину, який ходить у моря, я мав на увазі те, що кожен перший будував для другого кораблі.

І куди все це поділось? Чому занепало? Зараз херсонці цілими бригадами їздили на закордонні верфі, до польського Ґданська чи до турецького Текир-Дага. І було приємно зустріти в галалакаючій Туреччині цілу бригаду спокійних флегматичних «трубачів» (вони суднові трубопроводи прокладають, а не на дудках грають) чи дизелістів.

Суднобудування у Туреччині було ще те. Зварювання на коліні і плаз, розбитий просто на березі на колодах, а не на стапелях. Я сам бачив, як щойно збудоване судно відразу по спуску на воду перекидається і тоне, бо ніхто й не думав про якийсь там твердий баласт у трюмах. Зовні схоже на корабель? Тож мусить триматися на воді! Втім, міжнародний поділ праці брав своє. Туркам не довіряли нічого, крім корпусів суден. Порожні корпуси потім тягли на буксирі в Норвегію, Фінляндію чи десь інде і вже там встановлювали на них дизелі, прокладали трубопроводи й кабелі та фарширували іншим високотехнологічним начинням.

Порівняно з турками ми були на століття попереду щодо технологій, адже колись будували авіаносці й ліхтеровози з ядерними реакторами. Але турки були на століття попереду щодо організації праці та фінансування.

Турки не тримали при своїх заводах засадних полків «білих комірців» із заводоуправління, що зводили нанівець усі наші переваги в технологіях та кваліфікації комірців «синіх». П’явки управ, куди неможливо було потрапити просто так, а лише за блатом, присмокталися до наших підприємств намертво. Їх не могла вже врятувати ніяка реорганізація, лише банкрутство. Це жорстокий приклад, бо нам це справді боліло, але знайте і ви. Фінальний розклад збанкрутілого чорноморського пароплавства, яке колись було найбільшою судноплавною компанією світу, — три пароплави з шістдесятьма моряками і шістсот управлінців в управі. Десять начальників з ложкою на одного моряка з сошкою. І нікого ж не виженеш, бо всі блатні.

У Текир-Дазі не зустрінеш таких гігантських заводів, як сто другий. Увесь берег обсіли, як жаби копанку, маленькі верфі, сто метрів (328,08 футів) по берегу, а вздовж причальних стінок сто другого «Вадічка» ось уже двадцять хвилин йшов повним ходом і краю ще не добіг. Але через сто метрів у Текир-Дазі була вже інша верф. Бо саме там була вільна економічна зона, і кораблебудування до чортиків вигідне, ним кортить займатися всім. Не кожна з цих суднобудівних фірмочок навіть мала козловий кран. Турки обсідають корпус корабля, як мураші, таскають усе на собі, варять на коліні й клепають на лобі, та спускають «сандали» на воду дідівським способом — волоком по колодах.

Знаєте, як виглядає турецький токарний цех? Це взагалі не цех. Це маленька майстерня на п’ять верстатів. За ширмою сидить менеджер або частіше сам господар. Він закриває усю «білокомірцеву» частину роботи. П’ять до одного, але вже в чисельнику. Всі такі майстерні в одному районі міста. І якщо саме в цій майстерні нема відповідного верстата, менеджер за руку веде тебе до сусіди. Креслень турецькі токарі читати зовсім не вміють. Хочеш, щоб все було зроблено належним чином, знімай деталь і неси її токареві, щоб він її сам обміряв штангелем. От тоді він ас. Зробить усе, як під копірку. А над кресленням лише чухає потилицю.

Нічого дивного: в Туреччині лише шестикласна обов’язкова освіта. Бісмарк недарма казав, що війни виграють учителі. Що вже про виробничі «війни» казати — на них думати треба. Але чомусь турецькі верфі були завалені роботою, а наші ось уже півдесятиліття простоювали, іржавіли й розтягувалися на металобрухт тими з роботяг, хто не мав талантів до іноземних мов, але мав талант розвідати, де що погано лежить, і здати незамінну шестерню з високопрецезійного верстата вартістю сотні тисяч доларів на металобрухт за тисячу купонів. І ті купони пробухати. Це ще два чинники того, чому турки вигравали в нас у конкурентній боротьбі. Вони не крали і не бухали. Аллах не схвалював.

Я дивуюся, як до середини дев’яностих ми не