Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Саме арешт представників Радянської Росії викликав рішучу вимогу німецького командування в Україні до гетьмана негайно звільнити арештованих і звільнити Кістяковського з посади міністра.
У цей момент гетьман ще не зважився на рішучий розрив з німцями і змушений був підкоритися — радянські змовники були негайно звільнені, а «крайній» Кістяковський залишився без портфеля міністра. Скоропадський пише, що «між міністрами пішли тертя», що на Кістяковського впливали «праві», бо «…він легко підпадав під вплив інших, коли бачив, що йому аплодують».
Звільнення Кістяковського призвело до демонстративної відставки міністрів (Василенка, Ваґнера, Ржепецького, Гербеля, Зеньківського, Колокольцева, Гутника, Романова, держсекретаря Завадського та держконтролера Афанасьева), що 29 жовтня передали гетьману ультимативну «Записку по справі зовнішньої політики України». У ній зазначалось, що Україна має притримуватися антантівської орієнтації, дружби з Добровольчою армією та розпочати спільну з білогвардійським режимом Денікіна боротьбу проти червоної загрози. У документі твердилося, що українські делегати без росіян не можуть брати участь у міжнародній конференції. Фактично міністри штовхали гетьмана на шлях боротьби за «єдину та неподільну Росію». «Записка дев’яти» пропонувала встановити федеративний зв’язок з майбутньою «антибільшовицькою» Росією та затвердити в українських губерніях російську мову як державну.
Проти демаршу міністрів виступили Лизогуб, Бутенко, Любинський та Дмитро Дорошенко.
Кабінет міністрів гетьман розпустив і з 17 по 24 жовтня 1918 року керував країною одноосібно. «Протофіс» та «Союз земельных собственников» умовляли Скоропадського не міняти кабінету міністрів.
Гетьман писав: «Ускладнення з формуванням міністерства були надзвичайні. Я бажав, щоб українські елементи були представлені у достатнім числі, але одночасно щоб не було значного ухилу вліво, що міг би привести до катастрофи всієї нашої роботи». Дві протилежні політичні сили — «Український національний союз» та «Протофіс» — «Союз земельных собственников» намагались умовити гетьмана затвердити список міністрів, складений із «своїх людей», і, як згадує гетьман, «мучили мене з ранку до вечора».
Хід Скоропадського легко було вгадати — він знову гойднувся вліво, і у цьому його підтримав генерал Гренер, який не бажав посилення антантівських позицій в Україні: «Німці стояли за більш яскраву українізацію і щодо цього робили на мене тиск, даючи натяки, що при більш російському і правому кабінеті центральний німецький уряд може вивести свої війська…»
Гетьман офіційно запросив лідерів Українського національного союзу (Винниченка, Швеця, Ніковського) на переговори з приводу формування нового відповідального уряду «національної довіри». Переговори про формування нового міністерства гетьман доручив Лизогубу. Винниченко погодився на участь Національного союзу у формуванні нового кабінету міністрів. Національний союз спочатку вимагав усі міністерства, а потім згодився заповнити вісім міністерських крісел. Головні непорозуміння виникали по списку кандидатів на міністрів. Скоропадський дав зрозуміти соціалістам, що формувати уряд Винниченко та Лизогуб будуть разом — 50/50.
У той же час гетьман висловлювався проти звільнення Кістяковського, проти пропонованого Винниченком прем’єра Шрага, бажаючи професора Багалія, але той не прийняв пропозиції. Винниченко зобов’язався умовити Багалія, навіть погодився на те, щоб Кістяковський залишився.
Якби гетьман прийняв усі пропозиції Винниченка, то, можливо, він був би відсторонений від влади не шляхом всенародного повстання, а своїм же кабінетом, за допомогою палацових інтриг. Іншим був варіант, якби гетьман несподівано перетворився з диктатора на захисника демократії та очолив «революцію проти самого себе»… Але цього не сталося.
24 жовтня 1918 року був остаточно сформований новий міністерський кабінет, у якому Національний союз дістав тільки 5 далеко не ключових міністерських портфелів.
Крісло міністра юстиції зайняв федераліст та сенатор Андрій Григорович В’язлов — колишній мировий суддя, член Окружного суду, депутат Першої Державної думи від Київської губернії, кадет, один з керівників «Союзу міст», що за часів Центральної Ради був губернським комісаром Волині та одним з лідерів партії соціалістів-федералістів. Став масоном між 1905 та 1907 роками — секретар ложі «Київська Зоря» та член масонської київської Малої Ради з 1909 року.
Міністерство культів очолив федераліст Олександр Гнатович Лотоцький, що, закінчивши Київську духовну академію, працював державним контролером. З травня 1917-го Лотоцький був губернським комісаром Тимчасового уряду на Буковині та Покутті, а з осені 1917-го — Генеральним писарем української Ради міністрів (Генерального Секретаріату). Ймовірно, масон.
Міністр праці Максим Антонович Славинський за царату був юристом, письменником та редактором газет і належав до партії федералістів. У 1917-му він був представником Центральної Ради при Тимчасовому уряді. Після встановлення гетьманського режиму Славинський став членом Ради міністерства закордонних справ і деякий час був послом Української Держави у отамана Краснова.
Міністр освіти Петро Януарійович Стебницький теж був письменником, журналістом і федералістом, що до революції працював у міністерстві фінансів та у Торгово-телеграфній агенції. 1917 року він був представником УНР при Тимчасовому уряді, з серпня 1918-го — сенатором Державного Сенату.
Міністр земельних справ Володимир Миколайович Лeонтович був поміщиком та власником цукроварень, земським діячем із Полтавщини, кандидатом права, членом «Громади» та ТУП, а 1917 року — членом Центральної Ради. Леонтович був відомий як письменник, автор побутово-реалістичних оповідань і повістей.
Разом з цим у Раді міністрів залишились і старі персонажі: прем’єр Лизогуб, міністр закордонних справ Д. Дорошенко, міністр фінансів Ржепецький, військовий міністр Рогоза, морський міністр Максимов, міністр шляхів сполучення Бутенко, міністр здоров’я Любинський, міністр продовольства Гербель.
Нові міністри були майже не відомі широкому загалу:
Т. в. о. міністра внутрішніх справ Віктор Рейнбот «м’яка людина» (за Скоропадським), був за фахом юристом і працював у імперському міністерстві юстиції у Петербурзі, з травня 1918-го Рейнбот працював товаришем міністра у кабінеті Лизогуба. Його кандидатура була прийнята «як чисто ділова і тимчасова».
Міністр промисловості Сергій Федорович Мерінґ — протеже «Протофісу» був «одним із впливових представників цукроварного промислу».
На вимогу «свідомих українців» гетьман призначив генерала Олександра Грекова начальником Головного штабу, після того як останній запевнив Скоропадського у своїй лояльності. Але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Павло Скоропадський — останній гетьман України», після закриття браузера.