Читати книгу - "Вибрані твори"

— Ваше сіятельство, вибачте, в нас не чисто! — стогнав Мойсей Мойсейович з болісно-солодкою усмішкою, вже не помічаючи ні Кузьмичова, ні о. Христофора, і тільки балансуючи усім тілом, щоб не розсипатися. — Ми люди прості, ваше сіятельство!

Єгорушка протер очі. Посеред хати стояло справді сіятельство в образі молодої, дуже гарної і повної жінки в чорному вбранні і в солом’яному капелюсі. Перш ніж Єгорушка встиг розглянути її риси, він чомусь пригадав собі ту самотню струнку тополю, яку він бачив удень на горбі.

— Проїжджав тут сьогодні Варламов? — спитав жіночий голос.

— Ні, ваше сіятельство! — відповів Мойсей Мойсейович.

— Якщо завтра побачите його, то попросіть, щоб від до мене заїхав на хвилинку.

Раптом, зовсім несподівано, за піввершка від своїх очей Єгорушка побачив чорні оксамитні брови, великі карі очі і випещені жіночі щоки з ямочками, що від них, як проміння від сонця, по всьому обличчю розливалася усмішка. Чимсь чудово запахло.

— Який гарненький хлопчик! — сказала дама. — Чий це? Казимире Михайловичу, подивіться, яке миле! Боже мій, він спить! Карапуз ти мій любий…

І дама міцно поцілувала Єгорушку в обидві щоки, і він усміхнувся, і, гадаючи, що спить, заплющив очі. Блок у дверях завищав, і почулися поквапливі кроки: хтось входив і виходив.

— Єгорушко! Єгорушко! — почувся густий шепіт двох голосів. — Уставай, їхати!

Хтось, здається, Дениско, поставив Єгорушку на ноги й повів його за руку; дорогою він розплющив наполовину очі Гїце раз побачив гарну жінку в чорному вбранні, яка цілувала його. Вона стояла посеред кімнати і, дивлячись, як він виходив, усміхалась і приязно кивала йому головою. Підходячи до дверей, він побачив якогось гарного і огрядного брюнета в капелюсі котелком і в крагах. Мабуть, це був провожатий дами.

— Тпрр! — долинуло з двору..

Коло порога будинку Єгорушка побачив нову розкішну коляску й пару чорних коней. На козлах сидів лакей у лівреї і з довгим бичем у руках. Проводжати проїжджих вийшов тільки Соломон. Обличчя його було напружене від бажання зареготатися; він дивився так, начебто дуже нетерпляче чекав від’їзду гостей, щоб досхочу посміятися з них.

— Графиня Драницька, — прошепотів о. Христофор, залізаючи в бричку.

— Так, графиня Драницька, — повторив Кузьмичов теж пошепки.

Враження, справлене приїздом графині, було, мабуть, дуже велике, бо навіть Дениско говорив пошепки і тільки тоді наважився стьобнути гнідих і гукнути, коли бричка проїхала з чверть версти і коли далеко позаду замість постоялого двору видно вже було тільки тьмяний вогник.

Хто ж він, нарешті, цей невловний, таємничий Варламов, про якого так багато говорять, якого зневажає Соломон і який потрібен навіть вродливій графині? Сівши на передок разом з Дениском, сонний Єгорушка думав саме про цього чоловіка. Він ніколи не бачив його, але дуже часто чув про нього і не раз малював його в своїй уяві. Йому відомо було, що Варламов має кілька десятків тисяч десятин землі, близько сотні тисяч овець і дуже багато грошей; про те, як він живе і що робить, Єгорушці було відомо тільки, що він завжди «кружляв у цих місцях» і що його завжди шукають.

Багато чув у себе дома Єгорушка й про графиню Драницьку. Вона теж мала кілька десятків тисяч десятин, багато овець, кінський завод і багато грошей, але не «кружляла», а жила в себе в багатій садибі, про яку знайомі і Іван Іванович, що не раз бував у графині в справах, оповідали багато дивовижного; так, говорили, що в графининій вітальні, де висять портрети всіх польських королів, був великий столовий годинник, що мав форму скелі, на скелі стояв дибки золотий кінь з брильянтовими очима, а на коні сидів золотий вершник, який кожного разу, коли годинник бив, махав шаблею праворуч і ліворуч. Розповідали також, що два рази на рік графиня справляла бал, на який запрошувала дворян і чиновників з усієї губернії, й приїздив навіть Варламов; всі гості пили чай з срібних самоварів, їли все надзвичайне (наприклад, зимою, на різдво, подавали малину й полуниці) і танцювали під музику, що грала день і ніч… «А яка вона гарна!» — думав Єгорушка, згадуючи її обличчя й усмішку.

Кузьмичов, мабуть, також думав про графиню, бо, коли бричка проїхала версти зо дві, він сказав:

— Та й здорово ж обдирає її цей Казимир Михайлович! Позаторік, коли я в неї, пам’ятаєте, вовну купував, він на самій моїй купівлі тисячі зо три нажив.

— Від ляха іншого й сподіватись не можна, — сказав о. Христофор.

— А їй і горенька мало. Сказано, молода та дурна. В голові вітер так і віє!

Єгорушці чомусь хотілося думати тільки про Варламова і графиню, особливо про останню. Його сонний мозок зовсім відмовився від звичайних думок, туманився ї втримував самі тільки казкові, фантастичні образи, які тим зручні, що якось самі собою, без будь-якого клопоту з боку того, хто думає, зароджуються в мозку і самі — досить тільки гарненько струснути головою — зникають без сліду; та й усе, що було навколо, не навертало до звичайних думок. Праворуч темніли горби, які, здавалося, заступали собою щось невідоме й страшне, ліворуч усе небо над обрієм було залите багровою загравою, і важко було зрозуміти, чи була то де-небудь пожежа, чи мав сходити місяць. Далечінь було видно, як і вдень, але вже її ніжне лілове забарвлення, затушоване вечірньою млою, зникло, і весь степ ховався в імлі, як діти Мойсея Мойсейовича під ковдрою.