Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

— Скажіть, а мені можна запалити хоча б один ліхтар? — зіскочила з місця Марта. — Будь ласка!

— Бери бідон, сірники, йди й запалюй. Оце і вся премудрість.

Марта миттю вхопила все в руки і подалася до ліхтаря, що чатував за декілька кроків.

— А тобі я ось що скажу, хлопче, — притишив голос Фатухелу. — Не в моїх це правилах, але сказати мушу. Приїздили тут позавчора охоронці Даві до нашого Сема. Ти його не знаєш, але я скажу: недобрий то хлопець. Він з Тітової родини. Чув на власні вуха, як вони про Марту говорили, щоб пильнував її Сем, бо хочуть забрати дівчину до Даві. Ти мусиш про це знати. І ще одне. У Сема мешкає європеєць, він мав якісь справи з покійним Тітом.

— Господи! — обхопив Майкл голову руками. — Я думав, Ероут змився з Ентанго. А тут ще й Даві…

Фатухелу запалив нову цигарку.

— Слухай, Майкле, я знаю таких людей, як Даві. Вони від свого не відступають. І ота зустріч, про яку тобі розповів, це дуже серйозно. Не знаю, що й може статися за хвилину…

Поруч спалахнув ліхтар, і за кілька секунд, проторохкотівши бідоном, біля них з’явилася Марта.

— Ви бачили, це я запалила ліхтар! — була вдоволена і обійнявши Фатухелу, дзвінко поцілувала у щоку. — Дякую, ви такий добрий!

Фатухелу підвівся з лави, розтер недопалок ногою. Зморшки на обличчі зарухалися, випромінюючи тепло.

— Ви йдіть. Вас підганяє час. А я піду, робота чекає. — І подався до дальніх ліхтарів, лунко дзенькаючи бідоном.

— Щасти вам! — крикнула навздогін Марта.

Майкл і собі підвівся з лави. Так, час вимагав рішучих дій, — це був мудрий наказ ліхтарника.

Дорогою до лікарні мовчки обмірковував усе, що мав би зробити негайно. Іноді зупинявся, міцніше стискав дівочу руку і прислухався до навколишньої тиші.

— Майкле, ти щось ховаєш від мене, скажи! — не витерпіла Марта.

— Позавчора на Ентанго приїздили люди від Даві. Доручили якомусь Семові тебе пильнувати. Та й Ероут ще тут сидьма сидить…

— Ось воно що! А я вже стала забувати про них, як про страшний сон! — якимось вимученим, несвоїм голосом зронила Марта. Вона тремтіла і відчуваючи підступну навалу головного болю, притулилася (а, може, заховалася?) до Майкла:

— Що ж нам робити?

— Забиратися з острова. І чим швидше, тим краще. Так порадив ліхтарник Фатухелу.

У лікарні відразу натрапили на Мааса. Від лікаря не сховалось, що молоді люди чимось стурбовані.

— Якісь проблеми?

— Нам треба звідси їхати, — відповів Майкл.

— Вам загрожує небезпека? Але ж Ероут… він не посміє. Всі знають, що Марта Квитко жива, ось, візьміть, поліцейський приніс документ, котрий вам, Марто, буде тимчасово заміняти паспорт.

— Та тут приїздили позавчора від Даві. Розмовляли з якимось Семом і просили пильнувати Марту, — продовжив Майкл. — Мені Фатухелу розказав.

— Отакої! Але ж… тоді вам і справді треба негайно їхати звідси! Інакше Даві обов’язково знайде спосіб, як забрати дівчину. У Ероута не вийшло, але то вар’ят. Даві, наскільки мені відомо, досить тверезого глузду. Він не звик програвати. Їдьте на Яву, до Джакарти. А там — літаком до Мельбурна. Документи маєте, гроші, якщо треба, я дам. Ви тут почекайте, я за Ліаном піду. Гадаю, він відвезе вас на Яву…

— Стривайте, — заперечив Майкл. — Нам не на Яву, на Суматру треба, на північ острова, до. Медана.

Майкл замовк, тільки глянув на Марту. Чому змінено маршрут, не мав права говорити, нехай сама вирішує, як пояснити Маасу.

— Я думаю, нехай Майкл піде за Ліаном, — зрозуміла погляд дівчина. — А я вам дещо розповім.

Як тільки за Майклом зачинилися двері, Марта запропонувала Маасу присісти. Нервово здригнула плечима і почала:

— Ероут переслідує мене з іншою метою. Ні, він ще не цілковитий вар’ят і руку хотів мені… Його цікавив ось цей браслет…

Коли повернувся Майкл, Марта встигла все розповісти лікарю.

— Друзі! — схвильовано заходив по палаті Маас.

— Ви благородні молоді люди. Я живу тут, знаю, що індонезійці працьовитий народ і гріх відбирати у них будь-що. Їм і так дісталося. І якщо вам буде потрібна моя допомога, то я завжди готовий…

— Ви й так нам багато допомогли, — озвався Майкл. — Але треба йти. Катер чекає.

— Секундочку! — заметушився Маас. — Марто, я вам принесу ліки. Обіцяйте, що прийматимете їх тричі на день. І прошу ще хвильку. Я черкну записку моєму приятелеві. Це лікар Сібелюс, він живе і працює в Танджунау. Ось його адреса. У нього пустує бунгало на узбережжі. Прошу вас, це ви мені повинні обіцяти, хоча б два тижні спокійно провести на узбережжі. Там вас ніхто не буде шукати. І тільки потім, зробивши відповідне обстеження у Сібелюса (Маас говорив і одночасно писав), вирушайте далі. Від цього залежить ваше здоров’я, Марто. Не нехтуйте моєю рекомендацією. Обіцяєте?

… темні, непроглядні ночі на цих широтах. Непризвичаєна людина навряд чи помітить, що поруч, за два кроки, за деревом, кущем, кам’яною брилою чатує небезпека. Нічному способу життя віддають перевагу хижаки, полюючи за здобиччю. Чорний морок ховає настовбурчені вуха, невидимий погляд, загострює нюх…

Ніхто й не помітив, як до катера Ліана друзів супроводжувала постать, що чатувала за шовковицями і тяглася за ними, ховаючись за перекинутими на березі дірявими човнами.

Сем бачив і чув усе…