Читати книгу - "Спомини"

Митрополит запрошував до себе священиків, викладав філософію, а коли бачив, що його не арештують, рішився розпочати собор. Звичайно цілий тиждень підготовляв матеріял, а в четвер була сесія, дискусія і рішення. На собор священики приїжджали радо, бо то була одинока нагода приїхати до Львова, поговорити, щось довідатись і порадитись. Митрополит сам мав амбіцію підготовляти матеріял, декрети і постанови, хоч були і комісії, так що ціла праця собору є вицвітом його глибоких роздумувань, наукових студій цілого життя. Я забирав в дискусіях часто голос, щоб їх оживити. Коли Митрополит нездужав, я провадив і приготовчими комісіями, і собором.

Коли до Львова вступили большевицькі війська, то витав правительство президент Кость Левицький, який, між іншим, тоді сказав: “Нас тривожить думка про Церкву, бо якби не вона, то не мали би ви вже кого освободжувати”. Я нераз цитував ці слова під час мого ув’язнення на судах і на розговорах з совітським правительством, що все закидали нам, що Церква — то найбільший ворог народу, але це не помагало нічого. Від священиків пішов тоді о. проф. Дзерович[422] з іншими священиками, але йому відповіли, що “нас народ радо витає і так”, що “не маємо потреби Церкви”. Пізніше на допитах і на судах начальники НКВД заявляли, що вони не бралися до Церкви і до священиків, крім кількох, бо ще не були певні побіди. Щойно коли зайняли Берлін, почали ліквідувати Церкву. Одначе вже і за першої окупації НКВД визивало священиків на допити. Тоді мали і пропонувати о. Костельникові єпископство, так як пропонували інфулатові Баденьому[423] і о. Пельвецькому[424], та підходили до о. Мельника[425]. Тоді вони визвали і Митрополита, а що він не міг піти, то післав мене з о. Костельником. Начальник НКВД, при вулиці Пальчинського, допитувався деяких інформацій та заборонив всякі церковні походи. Мені вже не подобалося тоді, що о. Костельник з ними прихильно розговорював, хоч колись проти них бундючно виступав. Тимчасом митрополит Андрей, а ще більше о. Климентій, радили, щоби якнайлагідніше поступати і поводитися. Впрочім, це було справедливе. Але то не мало ніякого значення, бо вони мали таке доручення — лишити поки що Церкву, тільки збирати всякі інформації.

Найприкріша була та непевність арешту, ні дня ні ночі певних.