Читати книгу - "Заплакана Європа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Так! – відповіла, втрачаючи надію.
Посол довго перемелював інформацію, потирав собі лоба, щось бубонів сам до себе.
– Вам потрібно буде сфотографувати дитину. Дівчинка, хлопчик? – поцікавився.
– Дівчинка. Женя, – відказала, тамуючи надмірну радість.
– Завтра я вас чекатиму о цій же порі. З фотографією, свідоцтвом про народження дитини, паспортом, ще з будь-якими документами, які вам видадуться важливими, як підтвердження того, що ця дівчинка – ваша дочка…
– Листи! – вигукнула Людочка. – Я писала сюди листи. Вони мають бути в його квартирі. Потрібно лише пошукати, – Людочка не сказала, що свідоцтво про народження їй також доведеться шукати, бо вона навіть не бачила його ніколи.
– От і добре, – також зрадів посол, потис Людочці й Бобу руки та, грізно звертаючись до клерків, що виглядали з-за скла, додав: – Завтра мене покликати відразу, як пані прийде.
Люда не мала сил дякувати Бобові, лише проникливо вдивлялася йому в очі й зворушливо тиснула теплу долоню. Він про всяк випадок дав їй візитку, на якій було написано «Боні М». Спантеличено-запитально подивилася на англійця.
– Я адміністратор. Ось, планую влаштувати концерти в Україні.
– Ого! – промовила Люся.
– Якщо завтра виникнуть проблеми, – це він говорив, віддаляючись від жінки.
– Проблем не буде… Більше у мене не буде проблем… З цим покінчено, – запевняла.
* * *Друга ніч була ще більш безсонно-гнітючою за попередню. Жужа подумки обшукувала помешкання, думала до болю в скронях, куди міг Микола заховати документи. «Адже він їх заховав. Принаймні я не бачила жодного, коли прибирала… Навіщо все те ховати? Від кого?» – і відповіла: «А від таких злодюжок, як ти». Дійсно, вона – звичайнісінька крадійка, яка накидала, як би ото обчистити чужу хату, та так, щоб комар носа не підточив.
– Де се ти бродиш? – питав Микола невдоволено, коли зайшла вчора до хати після відвідин амбасади. Люсі наче вистрелив хто в спину. – Гроші є?
Вона й забула, що «ходила на роботу, забирати заборговану зарплатню».
– Не було, – випалила. – Обіцяли завтра.
Із тих грошей, що Люсі вже віддали у «Стерлінг Паблікейшинз», на руках залишилося дев’ятсот, про що жінка не казала чоловікові, і правильно робила, як потім з’ясувалося…
Люсі хочеться повернутися на інший бік, та вона не наважується, бо щойно переверталася, а до цього три хвилини витримала, аби влежати на спині. Некликана енергія підкидала нею цілісіньку ніч, не давала стулити повіки ні на секунду. Серце, калатаючись, примушувало мозок працювати в режимі нон-стоп, вигадувати оковирні місцини, куди можна запхати папери, придумувати, як спекатися чоловіка й дочки на час, поки у квартирі триватиме обшук…
…Боялася заздалегідь відкривати дитині плани про втечу, аби та не обмовилася батькові. З тугою в серці відтворювала картину, як, сказавши: «Давай, маля, збирайся, поїдемо в Україну», – наштовхнеться на несамовитий опір, крики й брикання. «Що тоді робитиму?» – думала. «Якщо Женя не схоче нікуди їхати, бо прив’язана до батька й до Британії?» Відповідь була швидкою: «Обдурю!» Після «Втечу!» та «Вкраду» це не звучало аж надто неприродно.
* * *– Ой! Ніку! – вдавала здивування тоді, як усі попрокидалися. – Ніку! Дивися, що я знайшла, – несла у витягнутій руці п’ятдесятифунтову банкноту. – У мене в сумочці завалялася, – збрехала, бо мала вже випрацювану за ніч стратегію відправлення небажаних свідків подалі з хати.
– Нічого собі! – присвиснув Микола, задоволено беручи до рук шелесткий папірець.
– Ну, раз вони загубилися, а тепер знайшлися, то підіть собі щось купіть, погуляйте, а я тим часом приготую смачний обід.
– Вау! – закричали в один голос Женя й Микола та почали стрімголов одягатися.
«Напевно, дурненькі, бояться, аби я не передумала», – філософськи зауважило внутрішнє «Я».
«Шмон» почався невідкладно після того, як квартира спорожніла, і тривав не більше півгодини. Документи віднайшлися за допомогою чуйки, притаманної загнаному звіру. Люся, ставши посеред спальні, взялася в боки, обдивляючись, обнюхуючи та прислухаючись до квартири. Згадала, як малою шукала заховані мамою цукерки. От можна було перевернути догори дригом усю хату й не підступити ані на крок до скарбу. Це коли ти не прислухаєшся до інстинктів. А коли просто йдеш туди, куди несуть ноги, і пхаєш руки туди, куди вони самі кортять запхатися, тоді влучання – стовідсоткове.
Погляд Людочки примагнітив припнутий до стіни комод, над яким було причеплене велике дзеркало в дерев’яній рамі. Спочатку жінку штовхнуло до дзеркала. Акуратно зазирнула під нього, бо ж люстро трималося на одному шурупові й завше хилиталося. «Не те!» – вирішила. Миттєво погляд шурнув вниз по стіні. Між стіною й комодом зяяла невеличка шпаринка, у якій око вгледіло жовтий папір. Сходу відсунула комод, і – о, щастя! – до стіни скотчем було приліплено три великих жовтих конверти. Різко зібралася відірвати їх, але стрималася. Поволі, як шпигун, віддерла шматочки липкої стрічки так, щоб не потягти разом із ним клапті шпалер. У першому конверті виявила свої листи та листи Олени. Не змогла не прочитати. «Нащо тобі та шльондра сухозада», – писала сестра братові саме в той час, коли Людочка була ще на Батьківщині. Саме тоді Олена під час зустрічей із невісткою бідкалася, мовляв, потрібно вам жити разом і таке інше. «Сволота!» – сказала голосно Жужа, спустошивши конверт від своїх листів та фотографій із Фінляндії. «Дякувати Богові!» – подумала, складаючи віднайдені артефакти кипою на комод, і навіть думки її тремтіли.
Наступний конверт містив найцікавіші документи. Люся прозріла. Один малесенький папірець сповіщав, що Нік Бабенкофф є батьком-одинаком, що його дружина Бабенкофф Людмила відмовилася від їхньої спільної дочки. «Оце так!» – вигукнула, й засвербіло в грудях. Документ був підписаний дуже схожим на чоловіків почерком, мав печатку, але не скидався на щось офіційне. «Без мене мене й оженили», – Люся неабияк раділа знахідці, яку вона не мала наміру показувати в посольстві, а воліла спалити на жертовному вогнищі. Що й зробила, зацибнувши одним стрибком на кухню й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заплакана Європа», після закриття браузера.