Читати книгу - "Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко"

Далі настає півторамісячний відтинок, коли храм зачинений. <224> Перші два тижні йдуть на вирізання статуй і їх освячення, причому освячують не статуї (вони ще не готові), а поліно, відрізане зі стовбура. Коли статуї готові, їх вносять у храм і встановлюють навпроти старих статуй. Потім у цілковитій темряві, з зав’язаними очима дістають зі старих зображень якусь коробочку, причому навіть долоні тих, хто здійснює це, забинтовані й вони не здатні визначити на дотик, що саме береться з нутра старої статуї. Коробочку вміщують у нову статую, отвір затуляють шматком освяченого дерева. Після цього старі статуї вважаються померлими, їх виносять із храму й закопують в особливому садку з північного боку храму. Ця дія супроводжується голосінням і поховальною церемонією. Лише на 10-й день учасники дійства голяться, стрижуться, омиваються в храмовому ставку і стають ритуально чистими. На 12-й день влаштовується поминальна тризна — мрітью-бгоджа — «посмертна страва».

Упродовж жалобного періоду нові статуї приховані від віруючих бамбуковою занавіскою, на якій вони намальовані. Їх намащують запашними олійками й сандаловою пастою, розфарбовують і роблять усе необхідне за приписами. Потім жерці обмивають бронзові дзеркала, в яких відображаються статуї, панчамрітою, «п’ятиамрітою» — сумішшю молока, кисляку, топленого масла, меду й цукру, а тоді й самих богів. Наступного дня відбувається знаменита ратха-ятра — «виїзд колісниць». Ця подія стається щороку в червні-липні і збирає сотні тисяч прочан з усієї Індії. На величезних колісницях (11 м висотою для Джаґаннатха, по 10 — для Субгадри й Балабгадри) божеств везуть з одного храму в інший. В колісниці Крішни 16 коліс, Баладеви — 14, Субгадри — 12. Крішнина колісниця жовта, Баладевина — синя, а Субгадрина — з червоними смугами. Рух колісниць, що їх тягнуть самі віруючі, супроводжується співом еротичних пісень. У новому храмі скульптури перебувають 7 днів, а потім повертаються в храм Джаґаннатха (ДИ, 371–390).

Легенда пояснює, чому Вішну втілився в такий деревяний оцупок. Вішну звелів цареві Індрадьюмні виловити з моря колоду й зробити з нього статую для будованого храму. Показово, що колоду знайшли й витягли на берег брахман і член племені шабара, інакше савара. Представники цього племені досі відіграють важливу роль у деяких храмових обрядах, зокрема, в ритуалі пошуків і рубки дерев для регулярного (через кожні 12 років) обновлення статуй (Словарь, 170). Ці<225>каве й те, шо серед запорозьких козаків фіксується прізвище Саварський (наприклад, сотник Черкаського полку Мартин Саварський; РВЗ, 78). На цю деталь можна було б не зважати, але низка інших фактів засвідчують поки що не зовсім зрозумілий зв’язок штату Оріса з Україною. Вкажемо лише на деякі.

Назва Оріса звучить мовою хінді як Одіса, Удіса. Що споріднює цю назву з назвою Одеса, де, до речі, на Молдаванці, знайдено напис Бутанат, співвідносний з епітетом Шіви — Бгутанатх, «Владика бгутів». Де бгути — добрі й злі духи, почет грізного бога. В Орісі, відзначають дослідники, культові Джаґаннатха передував культ Шіви — тут присвячений йому знаменитий храм Лінґараджа. В Орісі міститься унікальна археологічна й історична пам’ятка — Шішупальгарх, причетна до Шішупали, який має стосунок до Крішни й ім’я якого перегукується з іменем етруського божества — Сосіпол.

Сучасну Орісу населяє народ орія або одія, давня назва якого — одра, удра, одріса, удріса. Саме видозміною цих етнічних назв і є назва сучасного індійського штату на сході Індії — Оріса, Одіса. А ріка Одра є на Чернігівщині, Одринська річка — на Волині, Одринка — в басейні Сіверського Дінця. У дельті Дунаю жило слов’янське плем’я одриси, етнонім ободричі тлумачать як «жителі обох річок Одра». На схід від ріки Одра в Польщі жили укри, украни. А «Махабгарата» каже, що приятелем Шішупали був цар Вакра, царство якого розташовувалося по сусідству з царством Шішупали. Вакра славився тим, що вмів чаклувати, тобто був жерцем, волхвом, кудесником. Ім’я його з санскриту означає «Кривий» (СРС, 560). Що навіює згадку про балтійського кріве-жерця, неодмінним атрибутом якого був викривлений дубовий посох. Крім того, вражає велика кількість назв на Крив в Україні, що, очевидно, пов’язане із сакральністю кривого, вигнутого. Бо криве, як і ліве, характеризує саме земні явища, реалії й персонажі на противагу небесним, божественним, пов’язаних із прямим і правим («правда на небі, кривда на землі»). Сюди ж лягають і українські прізвища на Крив (санскр. Вакранаса й укр. Кривонос, Вакрапада і Кривоп’ят, Вакраданта і Кривозуб тощо).

Інша назва одрів/удрів з Оріси — уткала, через що давні джерела називають Орісу Уткала-деса (деса/деша — «країна»). Українці мають дещо загадкові прізвища Откалюк, Откальчук, Откаленко. З Орісою сусідує штат Біхар, а назви Біхарія є в Румунії, а Біхар в Угорщині, де, як і в Україні та Польщі, засвід<226>чено назви Крішна, побутують прізвища Мітру, Деметр, Касап/Касапа. Є й інші показові паралелі (див.: ТРС, 142–152). Так чи інакше, фактів цих надто багато, аби бути випадковими. А це, в свою чергу, засвідчує: Україна має топонімно-гідронімно-етнонімні паралелі не лише з північно-західною Індією, що сьогодні вже не викликає сумніву, але й із значно дальшим ареалом — Східною Індією, сучасними штатами Оріса, Біхар і Західна Бенґалія.

Ще одна легенда розповідає, що коли Крішну після загибелі ядавів випадково вбив мисливець, то його тіло деякий час лишалося непохованим. Якийсь чеснотливий чоловік спалив його, а прах помістив в освячену скриньку. За велінням Вішну, божественний тесля Вішвакарман взявся відтворити з праху образ Крішни. Проте поставив умову: не заважати йому, поки він не завершить роботи. Нетерплячий Індрадьюмна захотів глянути на зображення раніше, і розгніваний Вішвакарман лишив скульптуру недокінченою — без рук і ніг. Тоді Брахма, творець світу, дав Джаґаннатхові очі, вдихнув у нього душу. Фахівці вважають, що місто Пурі в Орісі, де стоїть храм Джаґаннатха, колись було осередком якогось автохтонного культу, який потім злився з культом Крішни. Храм Джаґаннатха, відомий уже в IV ст., нині