Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Переїзд таки дав свої плоди: оскільки алхіміки Вінну вели справи з південцями, а не конфліктували з ними, як Фран, чаротворцеві вдалося дізнатися більше про тих, з ким листувався Гвеннан Альвіанні, і не збурити надмірного інтересу.

Відправники, котрі не приховували своїх імен, виявилися різноманітними: кілька навіть служили при дворі Іскристого короля. Один із невідомих, маестр Е, розпитував про «іншу властивість», котра мала проявитися взимку. То була скабка, яку Жаррак відчував постійно. Бо поки зима в розпалі, він мусив поспішити і розгадати таємницю.

Список імен віннських соратників Ліру лежав поруч — Жаррак виписав їх окремо. Він вирішив скористатися балом Зимової Фортуни, щоби придивитися до них: велике свято збирало всіх вельмож.

А щоденник Астафеля Альвіанні знову ставив попереду стіну. Алхімік виявився химерно везучим батьком пані Ілонни з Лалаки. Це він отримав артефакт Мерселлі в «чесній дуелі». Що чесною вона не була, юнак підозрював давно, але щоденник нарешті це підтвердив: Астафелеві вистачило нахабності записати туди, як напередодні він обпоїв гостя Мерселлі зіллям, котре «чи дасть велику перемогу, чи принесе певну смерть».

Воно принесло перемогу — Жаррак уже знав про це. Але сторінку, на якій, коли вірити попередній, був написаний рецепт приготування зілля, вирвали зі щоденника. А далі вже Астафель замальовував якісь квітки й підписував нерозбірливими замітками.

— Тобі б відпочити, Жакку.

Невагомі руки Канре опустилися на його плечі — бачать вищі, він так замислився, що й не помітив, коли дівчина увійшла. А втім, на її боці було ще вміння «ставати тінню» й привертати до себе якнайменше уваги — адже саме цього вимагали від слуг.

— Рано відпочивати. Мені не вистачає шматочків мозаїки, — зізнався Жаррак, розвертаючись до Канре. — І часу теж.

— То розкажи, у чім річ. Удвох думається легше.

— Лірські алхіміки хотіли, щоб їхній король прагнув здобути південь. Що вони забули там? До всього — ота труйка. Гвеннан мав задум, — відказав чаротворець. — Задум, що має проявити себе взимку — якщо вірити листам від його спільників. Проте я перебрав варіанти, які зміг придумати, й досі не бачу відповіді. А рецептури нема. Треба було попрохати тітку зберегти порошок замість віддавати весь батькові…

— А в мене є ще трохи, — стрепенулася Канре. — Я взяла… самовільно. У день смерті Гвеннана. Якраз і думала, що ти захочеш подивитися. А потім усе так закрутилося, що геть забула.

— Ти взяла його з собою, сюди?!

— Так. Зовсім трохи. Треба пошукати серед речей.

— Божественний талан! — зайнявся Жаррак. — Не згадуй про нього нікому. Цей порошок, можливо, набагато цінніший, ніж ми думаємо. Я мушу дізнатися, що він проявляє взимку… Що, що такого особливого несе зима? Думав про проблеми з артефактами — технічні. Але труйка тут навряд чи матиме вплив. Думав, що, може, він на морозі дає якусь реакцію — та цим і багато бойових порошків грішать. Не вельми корисна чи неповторна властивість, щоб загрожувати найсильнішим чаротворцям. А Гіллан і Гвеннан хотіли загрожувати. Вони ж тому й поїхали до Івеліна — отруїти мене й дати своїм спільникам у Лірі достеменні докази того, що суміш працює навіть на могутніх Престах… Але зима! До чого тут зима?

— Жакку, — округлила очі Канре, — це ж очевидно.

— Справді? — недовірливо спитав юнак. — Тоді я слухаю, о моя покровителько удачі. Яку таку очевидну зимову річ я випустив з уваги через свій задертий високорідний ніс?

— Так і є, випустив, — напрочуд серйозно відказала Канре. — Ти не подумав про те, про що вищі зазвичай не клопочуться. А відповідь — це синька, Жакку. Зима — пора, коли приходить пошесть.

Порошок розділили на три частини. Одну сховав у глибинах своєї валізи Жаррак, другу він засипав у крихітний кулон і почепив його на шию Канре, взявши з неї обіцянку ніколи з прикрасою не розлучатися. Третя частина, надійно спакована до святкових подарунків, поїхала з посланцем до одного з тутешніх алхіміків. Чаротворець твердив, що знає маестра Ґрехама з дитинства, бо то друг материної родини, і тому довіряє йому в небезпечних питаннях.

— Синька! — Юнак ляснув себе по лобі, вкотре дивуючись, як Канре одразу ж примітила те, довкола чого він блукав не один день. — Якщо вони змогли підкорити міттгу й нацькувати її на чаротворців, то це не просто зброя. Це щось істотно небезпечніше.

— «Чи готовий ти переламати гілку?» — прошепотіла дівчина, пригадуючи слова, котрі скандували заворушники. — Я чула це від натовпу. Це… твоя матір розповідала, що є якісь мовби повстанці, які протестують проти нинішнього ладу. Це їхнє гасло. Я бачила, як демонстрацію розігнали в місті. Вчора.

— Я зустрічав ці слова і в пошті братів Альвіанні. Вони листувалися з лірськими алхіміками — отримували від них гроші чи інгредієнти, яких не могли знайти на просторах Франу. Вочевидь, планували продати цю суміш за велику ціну: чи повстанцям, чи верхівці. Або ж гарно задурювали голови тим і іншим, бо потребували грошей.

— Утім, зілля їм гарно вдалося.

— А не їм. Зілля придумали раніше. Їхній родич Астафель, котрий переміг на дуелі одного з Мерселлі. Нечувано, правда? У Гіллана згодом опинився його артефакт. Той, котрий призвів до трагедії. — Жаррак примружив очі, оживляючи в пам’яті вечір дуелі в тітчиному домі.

— Ти дізнався це в Лалаці?

— Там я отримав нитку. І все ж — вона обірвалася. Рецепт зілля не зберігся. А коли й зберігся — то лише в голові Гвеннана. Але тепер ми зможемо дізнатися його!

— Але повстанці-алхіміки? — здивувалася дівчина. — Чого вищим іти на таке? Гілка — ваш безумовний захист і привілей.

— Припускаю, що одна з причин — це інтерес. Відкрити щось нове, хай і небезпечне, для алхіміка за щастя. Поза тим, за кожним повстанням стоїть той, хто збурює людей. — Жаррак опустив погляд на листи й спохмурнів ще більше. — Південний сусід бідує. Уяви, що комусь захотілося відволікти людей від їхніх бід,