Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

— Оце виписалась з лікарні, а додому добратись ні на що…

Хома полапав себе по кишенях і видобув звідтіль пом’яту трояку. Розлучатись із нею було важче, ніж з карбованцем. І Хома не без приємності подумав, що він не тільки добрий, а й сміливий, бо всі інші сидять, ніби їх не стосується.

Та в підземному переході перед самісіньким будинком Водянистий мало не позадкував. З тунелю на нього сунула зігнута патерицею, вросла в землю стара. Голова її похитувалась, буцім вона увесь час казала смерті: «Ні, ні, ні». Хома глибоко дихнув і пішов назустріч. В кишені лишався рстанній червінець. Бабця пронизливо глянула на нього чорними молодими очима:

— Вийшла оце з лікарні, а додому ніяк добратися… Водянистий по-філософськи зітхнув і вручив червоненьку старій.

— Їдьте на здоров’я.

— І воздається тобі, — благословила його бабця й посунула далі.

А Хома подумав, що він не лише добрий, сміливий, а й самозречений.

Відчинивши двері, він з грюкотом розсипав пакунки по підлозі. Але ніхто не зустрів його — в квартирі було тихо. Лише міною уповільненої дії цокотів будильник та дзьобала раковину на кухні вода.

Оце так маєш. Втекла… Водянистий зблід і знеможено сів на стілець. Усі його жертви виявились марними. Хома віддав усе. Та що, зрештою, він може їй дати? Сірий середнячок. Це ж треба — ввалив дурно стільки грошей? А вона втекла. Покинула його і втекла, бо ж не житиме це мінливе полум’я з Водянистим. Їй треба іншого, який зірки з неба хапає. Крижаний холод поповз по Хоминих жилах, ухопив серце, спустошуючи весняну розквітлість, мов невблаганний наступ великого льодникового періоду.

І раптом чиїсь теплі долоньки обхопили його очі. Пустотливий дзвоник сміху закалатав над вухом.

— Вгадай хто?

Й Хома змертвілими губами слухняно, злякано перелічив:

— Віра?.. Надія?.. Любов?..

— Любов… любов, — ніби щось пригадуючи, здивувалась собі незнайомка. — Я — любов.

Водянистий поволі повернувся до неї, відчуваючи, як наростає в голові грізний морський прибій кров’яного надвисокого тиску, котрий розвинувся в нього од вічних неврозів, розриву між високими запитами й куцими можливостями, й став перед нею навколішки:

— Не жартуй більше так, я не витримаю… розумієш? Вона закусила губу, ніби втямивши, що необережно торкнула якогось високовольтного болючого нерва, котрий зв’язує всіх людей на світі. У глибині її очей заронились великі дитячі сльози. Вона хтіла трішки налякати його, але тепер злякалась сама.

— Та вже буде… Заспокойся. Ну, ну, піджак промочиш, — Вже Хома тепер лагідно гладив руде полум’я її волосся, котре ледь пахло далекими осінніми димами.

І сталася та хвилина, коли після короткого дощику знову визирає сонце, коли мир і гармонія приходять на землю.

Утерши очі, вона всміхнулася й сховалась за відчиненими дверцятами шафи. А там радо, як звичайна жінка, зашелестіла целофаном. Хома сидів, чесно відвернувшись до стіни, аж допоки вона покликала його:

— Дивись…

Він обернувся і побачив вишукану, зовсім чужу вродливицю, в очах якої була земна вдячна любов. Любов до нього:

— Спасибі, я ніколи не мала людського вбрання.

Уночі білий лелека вхопив Хому за костюм-трійку й поніс над болотами і мочарами, нетрями і ярами у рідне його сільце з новим клубом й старими людьми. Упав Хома з портфелем посередині вулиці, озирнувся і жодного знайомого хлопця не побачив. Підсмикнув він закордонні твідові штани, поправив краватку і подався через перелази до рідної хати. Спрага його мучила, жорстока невідступна спрага. Усі ті гіркі й солоні речі, котрі він з’їв за життя, сушили тепер Хому. Чорнів він, скручувався в сухий лист на відчахнутій гілці, знемагаючи од червневої спеки. Хоч би крапелину ласки, хоч крапелину втіхи, материне напутнє слово. Постукав він у дім, а там — пустка, вікна хрест-навхрест забиті, стежки споришем поросли. Бачить: і на чорній стрісі густий бур’ян стирчить, двері коріння пустили, в землю вростають, кручені паничі просто із стін тягнутися.

— Ей, є хто живий? — змертвілим голосом запитав.

— Вий, вий, вий, — наче з порожньої діжі відповіло.

Подавсь Хома до колодязя, глянув униз — світиться в чорній смолі висока денна зірка. Віками її черпали. Крутнув він іржаву корбу, вгрузло відро в чорну смолу. І потяг Хома неймовірно важке цебро вгору. Спрагло припав губами до в’язкого зеленкуватого мулу, сьорбнув раз, другий — і відчув, що ковтає загуслу гірко-солону кров землі. Відсахнувся і застогнав:

— Пити, пити.

Прочалапали повз нього чиїсь босі ноги, зашуміла на кухні вода, і припав він до кварти спраглими губами.

— Пий, мій любий, пий.

А уранці Хома прокинувся від густого запаху кави.

— Вставай, милий, вставай, тебе чекають великі справи, — зазирнула в кімнату незнайомка в ситцевому домашньому халатику.

Водянистий підхопився на рівні ноги, розуміючи, що й справді в нього настає нове життя. Завтра розпочиналось сьогодні. В умивальнику він довго пирскав, гартуючи свою волю. Потім чисто поголився не електричною, а справжньою бритвою і ретельно зачесав рідке волоссячко наперед. І враз побачив, що це і є та особлива прикмета, за якою всі його впізнають. Такий лоб не ховати, а показувати всім треба. Таж він перший лисий у їхньому селі.

Незнайомка в цей час залюбки драїла кальцинованою содою старий баняк. Легенькі крапелиночки виступили на її чолі. «Моя ти хороша», — з гострою ніжністю подумав Хома.

— Це ти, коханий? — любісінько пригорнулась вона до нього. Я така щаслива з тобою. Увесь час, мов у сні. І боюсь прокидатись, бо постіль у мене біла-біла, холодна-холодна…

— Давай не будем про це, — стривожено притулив її голівку до грудей Хома, — Нам добре разом — і не треба ні про що таке загадувати, Усе буде добре.

— Так, буде, — повторила вона й відразу заспокоїлась.

Усе в квартирі нагадувало