Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Всередині було пусто. Жодної думки, жодної емоції — нічого. Я бездумно брела вперед, довірившись кобилі у виборі шляху. Що робити далі, не мала жодного уявлення. Бачити Рея не хотілося… Ісіс та його величність – тим паче. Я взагалі неясно уявляла, чиє обличчя викликало б у мене хоч краплю позитивних емоцій.

Не знаю, що там за стратегічно вірний союз розіграли на двох ці два Веллена, але свої плани слід було повідати заздалегідь. Може, я б і зрозуміла.

Вогник злості, що раптово спалахнув усередині, додав сил. Справді… І чого я розклеїлася? Ніби вперше у житті серце розбивають. Тричі "ха"! Постраждаю кілька місяців, і забуду — саме цим я себе й заспокоїла. Тимчасово.

Озирнувшись, дійшла висновку, що околиць не впізнаю. Ліворуч зеленiла густа лісосмуга, праворуч розкинулося пухнасте поле з незнайомою мені флорою. Очевидно, кінь захотів розмаїття і повів мене по вглиб королівства, ще незвіданими дорогами. Шкода, карту місцевості я придбати не здогадалася.

Кисло насупившись, я фиркнула. Та й чорт з нею, з дорогою — кудись дійду. Якщо все одно нікуди подітися, яка різниця, що там чекає на мене попереду?

— Ура! Воно живе! — почулося збоку.

Ян за своїм звичаєм виник у повітрі. Цього разу в стані напівлежачи, закинувши руки за потилицю. Він рухався врівень зі мною, викликаючи у мене надзвичайну заздрість щодо його сідалища. Спробуйте хоча б добу на коні поскакати, зрозумієте, наскільки глибинним може бути біль!

І не встигла я відповісти чимось не менш єхидним, як екс-янгол відразу додав:

— Я думав, що так і продовжу подорожувати з живим мерцем.

— Прекрасна з нас парочка, між іншим. Янгол у відставці та попадання в ролі живого мерця, — флегматично відповіла я. — Чи далеко до населеного пункту?

— А навіщо? Нам до Знаючих менше доби шляху, я не став би відхилятися. Заночуємо через пару годин, і рушимо далі. Даремно я що з конем твоїм домовлявся?

— Ми… до Знаючих? — ошелешено пробурмотіла я.

— Вдалося дізнатися, де вони живуть! — гордовито відповів Ян. — По своїх каналах.

Жартувати про канали я не стала, але лише тому що відчула надзвичайний емоційний підйом. Від широкої усмішки навіть захворіли щоки. Ян, вловивши мої емоції, присів на улюбленого балакучого коника і тут же почав цькувати байки.

І вже не знаю, скільки часу пройшло, але сонце не встигло скотитися на захід, як на нас напали розбійники.

Часто це відбувається "раптово", але не цього разу. Перед їхнім набігом не сталося димової завіси, ніхто не вухав філіном і навіть не цвіркотів цвіркуном. Просто сиділо троє мужиків збоку від дороги — так мало, з якої потреби вони туди присіли?

Втім, зізнаюся чесно, Ян їх помітив кілометри за два. Зі словами:

— О, зараз розважимося ...

До свого сорому, до мене дійшло, в чому полягатиме атракціон неймовірної розваги, пізніше. Коли ми порівнялися з чоловіками, і один з них дістав проржавілу зубочистку для велетнів. Двоє інших вискочили навперейми, намагаючись узяти під узди мою кобилу. У кожного в руках було кинджал. Я не профі, але така холодна зброя не годиться навіть для нарізування ковбаси.

Конячка, будемо чесні, натурально офiгiла від такого нахабства. Зупинилася як укопана, косячи на грабіжників здивованим поглядом.

— З коня злазь, — гаркнув ватажок, маючи намір потягнути мене за ногу.

— Безсмертні, — гидко захихотів, Ян, перекинувшись у повітрі.

Тепер він завмер на грудях, долонями упираючись у підборіддя. Як Чеширський Кіт із мультика. Я ж розгубилася. З розбійником сперечатися не стала, мовчазно сповзла з коня, не розуміючи, що від мене хочуть. Страху не було — навіть натяку на нього.

По-перше, я точно розуміла, що розбійники ще більші невдахи, ніж я. Зброя iржава, самi тощi i бруднi. Навряд чи їм часто траплялися самотні дівчата на тракті, оцінили мене як легкий видобуток. Яна вони, зрозуміло, не бачили, але про те, що я не така вже й проста, могли б здогадатися.

По-друге, мені пощастило переміститися в тіло чарівниці і навіть розібратися з деякими чарами. Захистити себе зможу.

Втративши підтримки у вигляді моєї п'ятої точки, кобила ображено заржала. Її спробували відтіснити від мене, стягнути з сідла дорожню сумку — ага, якби це було так просто! — але не врахували норов конячки. Та миттю стала дибки, загрозливо блиснувши підковами. Секунда, і вона вже за п'ять метрів від нашої дружної компанії.

Зупинилася та спостерігає. Цікаво їй.

— Поганий у тебе характер все ж таки, — зітхнувши, видала я і повернулася до ватажка розбійників. — То чого ви хотіли? Дорогу спитати?

І для того, щоб не ганьбити таку давню професію як розбійник і не ставити нападників у незручне становище, тут же підкріпила свій спокій закликом вогню. Полум'я лагідно заграло на долоні.

— Чарівниця! — з шаленим страхом в очах закричав ватажок.

І тієї ж миті дав деру. Я вперше в житті усвідомила всю суть словосполучення "п'ятки виблискують". Не минуло й секунди, як усіх трьох слід пропав.

— Фі, я думав, буде цікавіше, — зітхнув Ян, приземляючись на ноги.