Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Лаєвська відчинила двері, привіталася тихим голосом, навіть радісно, попросила почекати трошки. Шила дитячу сукню. З бантиками, стрічками, оборочками. І всього на сукні було вже багато. А вона все тулила і тулила в різні місця прикраси. Наживить — струсне сукню, відпоре бантик і знову пришиває. В інше місце.

Мирон дивився-дивився, і сказав: «Поліно, у тебе термінова робота. Я, може, невчасно. Мені в облвиконком ще треба. Коли до тебе зайти?» Поліна швиденько згорнула шиття і сказала: «Нічого, нічого. Не терміново. Я як починаю бантики тулити, то зупинитися не можу. Навіть добре, що ти мене зупинив. Я не знаю. Хочеться гарно зробити. А якщо зайве — вже не гарно. Я сама зайвого не люблю. Але дитяче — сам розумієш. Воно манюнє. Важко визначити, зайве чи здається».

Поліна зім’яла матерію, стрічки, мереживо. З-під столу витягла великий клунок, розв’язала і стала запихати сукенку туди. Слизький шовк розвертався і вислизав, Поліна запихала і запихала. До такої міри, що розворушила весь тюк. Мирон побачив, що сукня не одна, а щонайменше їх десять. І всі невеликі. Дитячі. Готові, на його погляд. Тільки дуже пом’яті. Що й зрозуміло — перебували в зім’ятому стані.

Він сказав: «Що ти мнеш? Кажу, не поспішай. А то всю роботу нанівець. Матуся забирати прийде — платити відмовиться». Пожартував. А Лаєвська відповіла: «Не хвилюйся, Мирон. Я і є матуся. Я погано собі не зроблю». Остаточно запхала в клунок сукні, прибрала під стіл. Переможно глянула на Мирона.

Промову свою Файда репетирував-репетирував, але відразу зрозумів — ні слова їй сказати поперек не зможе. Запитав, як іде виконання завдання з дитячими будинками.

Поліна відповіла, що впритул іще не приступила. Треба добре підготуватися. Чернігівську область вона забезпечила собі за допомогою папірця Мирона, але решта країни не охоплена. Хоч вона сподівається, що закриє виконання плану в межах Чернігівської області.

Мирон слухав Поліну, і до нього дійшло остаточно, що ніякого особливого завдання немає. Є вивих Поліни в бік своїх передчасно загиблих дівчат. І історію з дитячими будинками вона вигадала особисто для Мирона для виманювання у нього бланку. Насправді вона має намір обшукати всі дитячі будинки Радянського Союзу для виявлення своїх дітей. І мало що дитячі будинки. Вона всю країну має намір обшукати. І налагоджує зв’язки з такою метою.

Мирон вирішив улаштувати провокацію. Запитав, чи може чимось допомогти. Крім бланку. Оскільки він уважає, що завдання Поліні дали, а сприяти не хочуть. Навіть листа путнього на солідному бланку не видали. Довелося Поліні звертатися до нього. Дивно, яка безвідповідальність. Роздають завдання — і роби як хочеш. Виходить, Поліна на свої зароблені кошти буде їздити, а це насправді — відрядження. Належить видавати і на витрати, і добові. Не кажучи про те, що треба дітей з дитячих установ везти до нових батьків або батьків до них. Витрати величезні. Загалом, тріщав-тріщав Мирон, ніби на зборах, і руками махав, і тупотів ногою, що нехай Поліна як хоче, а їй необхідно поставити перед органами, що її уповноважили, питання, щоб підтримали її матеріально і спеціальними посвідченнями, і дивно, що Поліна, з її діловими якостями, відразу не вимагала, а тепер змушена крутитися. Мова йде про дітей! Мало того, що до них національність і політику прикрутили, то ще й доручили беззахисній жінці. І під кінець вирвалося у Мирона про «і добре б тільки, що беззахисною, але й самої постраждалої, яка втратила родину».

Отямився, прикусив язика. Але пізно.

Поліна сказала: «Мовчи, Мироне. Ти думаєш, я збожеволіла? Трошки є. Трошки. Ось настільки. — Поліна показала ніготь мізинця. — Там, де мої дівчатка у мене всередині живуть, — так, я збожеволіла. Інше місце здорове. І багато місця. Бачиш, яка я. Ти проти мене сморчок. А в голові у тебе нікого мертвого немає. У тебе всі живі. І Сіма, і Сунька. — Поліна звелася навшпиньки, потягнулася, розвела руки в сторони, потім звела, вигнула спину і задерла підборіддя. Засиділась над шиттям. Улаштувала собі за звичкою виробничу гімнастику. — Ще тиждень тому у мене надія була. Я й справді гадала — знайду своїх дівчаток. А вчора надія скінчилася. Ти Лільку пам’ятаєш? Євчину сестру? Звичайно. Вона придумала тобі Суньку підкинути. То слухай. Лілька жива. Страшнюча, худа, зацькована, але жива. Волосся стирчить руде — не волосся, — патли. Зустріла її вчора на базарі. Невідомо чим живе, по кутках, роботи немає. Злиденна. Я б її не впізнала. Вона перша підійшла. Привела її до себе, відмила, нагодувала. І послухала. Всю ніч слухала. За язик не тягнула…»

Поліна звела дух, і Мирон побачив, яка вона велика, висока. Раніше не помічав. Він крадькома кинув погляд на ноги — чи не на підборах Поліна. Ні.

Поліна зауважила: «Слухай, Мироне. Нічого мене оглядати. Мої діти — Рая, Соня і Міла — загинули у вогні. Це бачила особисто своїми очима Лілька. Ось так. І партзавдання моє тепер можна засунути в дупу. Я його собі вигадала. Я його скасовую.

А ти, Мироне, вільний. Бланк у себе залишу. Ти не сильно за нього переживай. Хтозна, як він у мене міг опинитися. Ну, якщо вже дійде до відбитків пальців — тоді не знаю. Відбрешешся якось. Із Сімою порадишся — і відгавкаєшся». Поліна під час розмови опанувала себе, закінчила промову своїм звичайним голосом. До такої міри звичайним, що Мирон засумнівався, чи вона йому зараз виклала правду.

Мирон вийшов із запамороченою головою. Йшов нетвердо. Зачепив ліктем бабу, яка рухалася назустріч. Фуфайка розстебнута, чоловічі черевики без шнурків, хустка збита на потилицю. Руді патли стирчать на всі боки. Пройшла, а Мирон тільки зрозумів — Лілька Горобчик.

«До Лаєвської,— подумав Мирон, — як на страту шкандибає». Хотів покликати, але не покликав.

Про те, що бачив Лільку, Мирон нікому не розповів. Але коли Євка доповіла йому, що бачилася з сестрою в Чернігові, що Лілька в повному достатку, не втримався. Взуттєва фабрика у Чернігові — єдина, знайти не важко.

З першого погляду Файда впізнав колишню Лілю Горобчик. І притому ще більш гарну і ставну. Вбрана за модою, губи нафарбовані. Черевики на підборах. Мирон підійшов, розіграв випадкове зіткнення. Ліля не зніяковіла. Без радості відповіла на привітання і пішла собі далі.

Мирон її