Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Ти розтрощив таверну?

— На друзки. Проте в нашій родині так цікавилися моїми справами, що цього ніхто й не помітив,— Тео відкусив кінчик сигари.— Втім, сувора рука закону оминула мене саме завдяки нашому доморощеному кундшафтеру, який дуже переймається тим, щоб у них з мамцею була робота. Бо інакше їх викинуть з міста геть.

— Схоже, йому не встигли промити мізки, як тим, хто виріс у Леобурзі з пелюшок,— зауважив Данило.— Де ж мені його знайти?

— Я гадаю, про це краще знає його матінка,— вставив дворецький.— Вона не мешкає тут, як більшість слуг, і вже пішла. Будинок Кристи — в Робітничому районі. Завтра вранці...

— Яке в біса завтра, Свенсоне?! — зірвався на ноги Данило.— Не гаймо часу! Нехай Андрес виведе екіпаж — я їду негайно!

— Ми їдемо,— уточнив Тео й поправив кобуру з револьвером на поясі.— Я вмію переконувати людей набагато краще за тебе.

Обличчя Кристи, коли вона побачила господарів маєтку Яблонських на порозі свого будиночка з карикатурно кривим дахом, було важко описати. Мабуть, вона подумала, що чимось завинила, бо пан Едвард особисто, та ще й у супроводі навіженого брата, приїхав до неї по роз’яснення. Жінка зойкнула й хряснула дверима перед самісіньким його носом. За секунду двері розчахнулися знову, й жінка, вибухнувши вибаченнями, впустила неочікуваних гостей.

— Доброго вечора, Кристо, перепрошуємо за вторгнення,— Данило опустив циліндр на потерте крісло.— Мені потрібен ваш син. Де я можу його знайти?

— Йонас? Даруйте, пане Едварде... Він щось накоїв?..

Тео мовчки витягнув револьвер, перевірив патрони й провів барабаном по рукаву. Данило ошелешено втупився у нього.

— Оце в тебе цікавий спосіб просити про допомогу!

— Я бачив чимало таких, як він, у Вайомінгу. Шакали, що обіцяють золоті гори, але зраджують у вирішальний момент,— прогарчав Тео.— Сподіваюся, що він не забув нашу минулу зустріч і цього разу буде так само люб’язний.

І він рішуче попрямував до сусідньої кімнати. Данило збентежено рушив за ним слідом. Криста заверещала й кинулася їм навперейми, проте Тео ніби не помітив її і щосили шарпнув двері кімнати.

Йонас — здоровань у линялій ситцевій сорочці та тріснутих на коліні штанях — безтурботно розвалився на ліжку й прокинувся лише тоді, коли Тео добряче струсонув залізне бильце. Щойно його сонний погляд сфокусувався на постаті над ним, хлопчина хрюкнув і пружиною скочив з ліжка. Його обличчя зблідло й водночас взялося червоними плямами.

— Вийдіть обоє,— рішуче наказав Тео.— Я нічого йому не зроблю, натомість маю цікаву пропозицію.

Куховарка кинулася до сина й щось благально забелькотіла рідною мовою. Йонас похитав головою і вказав очима на двері, й Данило не без зусиль вивів жінку, яка й далі чинила відчайдушний опір, з кімнати.

За дверима ось уже чверть години було підозріло тихо. Ну, хоч без пострілів... Данило зітхнув.

Тео з’явився за кілька хвилин, але з його самовдоволеного вигляду було зрозуміло, що перемовини минули успішно. Данило зніяковіло кахикнув, прощаючись із переляканою куховаркою, забрав з крісла циліндр і рушив слідом за «братом».

— Може, ти...

— Дві пляшки «Вдови Джейн»,— посміхнувся Тео, коли вони завернули за ріг.— Але звідки в цього телепня такий гарний смак?

— Невисока ж ціна нині за злочин,— насупився Данило.

— О ні, після «сухого закону» заради «Джейн» можна піти й на вбивство.

Данило побачив попереду їхній екіпаж і зупинився.

— Я хотів спитати... Як ти дізнався про зміст заповіту?

Обличчя його «брата» спохмурніло.

— Я був у кабінеті Іжачека й той обмовився, що має якісь справи з батьком щодо спадку. Його викликали до приймальні... і я помітив документ на столі,— губи Тео презирливо вигнулися.— Я так розлютився, що пошматував його одразу, як прочитав. А потім прийшов додому й зустрів вас з Агнесою в коридорі.

— Тому ти вигнав нас на прогулянку?

— Сподіваюся, ви чудово провели час! — Тео мляво всміхнувся.— Тоді я вкрав другу копію заповіту з батькового кабінету.

— Чому ти його не знищив?

— Бо батько склав би ще один! Я збирався його повернути, лише хотів показати знайомому правнику й спитати, що можна з цим зробити. Але не встиг.

Данило зітхнув.

— Мені шкода.

— До біса, Едеку. Що було, те загуло.

Тео пішов у напрямку екіпажа, й Данило рушив слідом.

— Я так розумію, нема жодних гарантій, що коли я прийду до в’язниці, мене не буде там очікувати озброєний до зубів загін на чолі з вдоволеним Оздеміром?

Тео примружився.

— Не думаю. По-перше, я піду з тобою...

— Ні, Тео,— Данило похитав головою.— В мене й так удосталь причин для хвилювання! Я не хочу втягувати у цю справу брата... Від тебе у в’язниці буде більше клопотів, ніж користі.

Тео різко зупинився.

— Я не збираюся це обговорювати. Ти забув, як тоді, у Шаєні... а, прокляття,— він опустив погляд.— Я піду з тобою, і квит!

— Ні,— твердо сказав Данило.— Я прошу тебе.

— В тебе обмаль шансів, Едеку...— Тео насупився.— Все може закінчитися тим, що гільйотина спрацює двічі.

— Але поки є надія, що вона не спрацює жодного разу, я не можу сидіти склавши руки,— зітхнув Данило.— Можливо, це найвизначніша річ, яку я зможу зробити за все своє життя.

Певний час Тео дивився йому в обличчя, і Данило знав, про що він думає, але вдіяти нічого не міг. Навіть якщо йому вдасться звільнити Агнесу, вони з Тео навряд чи знову житимуть під одним дахом: Леобург зненавидить утікачів, і єдиним виходом буде добровільне вигнання — в інше місто чи... в іншу реальність. Данилові захотілося запам’ятати Тео таким, який він був зараз: із розпатланим від швидкої ходи хвилястим волоссям, легковажними веснянками й темним похмурим поглядом, у якому проглядав погано прихований смуток.

— Цей негідник — не корінний леобуржець,— нарешті вимовив Тео.— Якщо його зловлять, то відберуть дозвіл на роботу, а можливо, зроблять вигнанцем. Але якщо він не виконає свою обіцянку переді мною, йому буде значно гірше. І йому, і його найближчим родичам. Принаймні тепер він у цьому переконаний.

І він вишкірився в недобрій вовчій посмішці. Данило мимоволі подумав,