Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

— Так, — відповіла за Лілейку Даная. — Одне лиш хотіли б знати: у терхана є вже жони? Авари, наскільки відомо, рано одружуються.

— Те нічого не міняє.

— Як то… не міняє? А коли терхан повернеться до каганату та й забуде, що в нього є тут, на дулібах, жона.

— І знов нічого не міняє. Княгиня повинна знати: у нас воля повелителя над усе. А крім того, я надовго тут, і наміри мої стосовно Лілейки непохитні.

— Що ж, і на тому спаси біг. Заручини справимо в присутності люду, що прийде обспівувати мене. Терхан, сподіваюсь, не перечитиме цьому?

— А що то є обспівування?

— Узвичаєне в наших родах свято. Женці приходять в такий день вітати господаря чи господиню з початком жнив, ну й вимагають частування.

— Гаразд. Седмиця — не такий тривалий час. Заради того, чого жду, являю ще раз добрість і своє терпіння.

XVII

Усяке було на віку княгині Данаї, а такої гнітючої жури і такої всеспопеляючої муки не зазнавала ще. Таке відчуття, ніби під занесеним над головою мечем ходить. Ось-ось опуститься він і вразить. Мислимо, що не день, то ближче до останньої, наперед визначеної тобі миті. Раніш бодай одну мала віддушину — виходила на забороло й дивилася звідти на білий світ, тепер і туди не поткнешся.

Це їй, матері, так журно, а Лілейці? Здається і не помишляє вже про втечу, геть втратила віру, що вона можлива. Що не день, то сумнішою та зніченішою стає, інакше й не позирає на свою маму, як крізь пекучий біль.

— Може, спробуєш, дитино, вийти з дитинця?

— Сказали ж, не випустять.

— То в гніві. Спопеліє гнів — гляди, змилуються. Може ж, там, поза дитинцем, ждуть на нас, хочуть підказати, як маємо діяти і що вчинити, аби порятуватися.

— Було б можна вийти з Волина, ми й без них порятувалися б. А з Волина і мужі не виведуть. Хіба не пробували вже?

— Спроба — не згуба. Не забувай — там стольник Світозар.

— Боюсь, що й він не спроможеться уже проникнути до нас. Обри не на жарт заповзялися зламати нашу гординю, а отже і нас. Рабами їхніми судилося бути, золотенька моя, або вчинити те, що казала: убаяти обрів, вийти на забороло — і вниз сторч головою.

— Туди ніколи не пізно, дитя моє, тож не поспішаймо.

Бігме, не розраду, ще більшу осмуту винесла з бесіди, на яку, хай і якісь там, все ж покладала надії. Зате яка радість збуяла в серці, коли довідалася: воно не помилилося. Того дня і задовго до обіду Світозар таки нагадав про себе: замість челядника, котрий ходив із теремка на торг, повернувся до острогу посланець від нього й сказав:

— Стольник радить княгині і її доні зробити ще одну спробу вийти з дитинця. Коли це станеться, з Волина вийде з поміччю наших мечів.

— Як же вийду з дитинця, коли усі путі нам перекриті?

— Чи княгиня не вдатна зробити бевзями таких бевзів, як обри? Най надасть іншого вигляду спершу Лілейці, потім — собі, хоча б і вигляду челядниць, і опиниться поза стінами дитинця. А вже через ворота в окольній стіні ми проведемо.

— Мала надія, муже достойний.

— Яка є, такою маємо й користуватись. Сидіння теж нічого не дасть.

Подумала — і загорілася цією порадою, а вже потім відшукала й спосіб для ошукання сторожі. Є серед її челядниць горбата Вірниця. Ходить вона назгинці, отож до неї менш за все приглядаються. Лілейка набуде її вигляду, намостить горба та й пройде, зігнувшись, між усіх інших челядників. Ано, під личиною Вірниці, гляди, й пройде.

— Стольник Світозар вважає, що Лілейку мають ховати в окольнім городі, доки вийду з дитинця я?

— Так. Через ворота в окольнім валу разом вас маємо вести.

— Я можу зашкодити цим заходам. Так і скажіть стольникові: не певна, що пройду непомічена. А пізнають мене, і Лілейки не виведете. Тож зробимо інакше: споряджу зараз доню, та й ідіть з нею через одні й другі ворота. Я опісля вже пробуватиму своє щастя, тоді, як довідаюся, що дитина моя на волі.

Ожвавилася, ба звеселіла навіть Даная. І в Лілейці зуміла розбудити іскру надії. Коли ж одягла її в таке, як у Вірниці, вбрання та звеліла пройтися по кліті так, як ходить Вірниця, і певність відвідала обох: обри повірять, що перед ними не хтось інший, таки горбата княгинина челядниця. Коли б ще виду її надати якогось вереду — і зовсім тверді були б у мислі: таки пройде через ворота непомічена. А втім, чому б і не надати? Змастять його жиром, дмухнуть злегенька сажею, та й буле не Лілейка вже Вірниця-попелюшка.

Не відкладала задуму свого на потім. Послала челядника приглянутися, хто з обрів стоїть на воротях, чи вельми пильні, та й дала в руки Лілеї, тим, що ішли з нею, кошелі, якусь поклажу.

— Най помагають боги, — сказала й стала перегодом біля вікна, очей не зводить із воріт, біля яких походжали обрини. Тільки б вистачило в її дитини витримки-супокою уподібнюватися Вірниці, тільки б вистачило! За воротами якось уже буде. Там свій люд, а крім того, стольникова охорона…

Коли челядники, а з ними й Лілейка, стали наближатися до сторожі — і серце заніміло. Зараз усе вирішиться. Ще мить, друга — і все вирішиться! Обри завважили челядь — обидва і водночас, дивляться вивчаюче. Зрештою звернулися до старшого, питають щось. Той вимахує руками, видно, пояснює, бо показує на теремок, на челядників. Один із них бере тим часом з Лілейчиного кошика поклажу й подає тому з чатових, що стояв без діла. Обрин узяв подане йому до рук, перепитав щось і вже потім закивав головою. Дякує за дарунок чи велить проходити? Либонь, і те, і друге. Бо челядники йдуть-таки в прочинені ворота. І Лілейка з-поміж них. Не першою і не останньою, таки з-поміж них!

— Дякую тобі, мати Ладо, заступнице наша! І вам дяка, ясні боги, в піднебессі сущі. Дяка й хвала! Дяка й хвала!

Набутися не могла в теремку своїм. То ставала перед жертовником на коліна, підносила до неба руки й воздавала богами заслужену хвалу, то знову підводилася і йшла до вікна, доглядалася до