Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— А що нам робити? — продовжував Унеґень. — Воєначальники не нападатимуть, і на відкритому полі нас переб’ють.

— Ми не можемо просто чекати на Сьомий, минуть ще тижні, доки…

До штабу вони підійшли саме тієї миті, коли від Алтаня вийшла Цара. Вона обережно зачинила двері за собою. Коли помітила їх, її обличчя застигло.

Бадзі та Унеґень зупинилися. Запала важка тиша, у якій немовби крилося щось невисловлене, зрозуміле всім, окрім Жинь.

— Як завжди, еге ж? — запитав Унеґень.

— Гірше, — відповіла Цара.

— Що відбувається? — запитала Жинь. — Він там?

Цара глянула на Жинь із якоюсь пересторогою. Чомусь від неї дуже пахло димом. Але з виразу обличчя нічого зрозуміти не вдавалося. Жинь бачила сліди від сліз, що блискотіли на щоках, чи то була лише гра світла.

— Він нездужає, — сказала Цара.

Відплата Федерації не скінчилася бомбардуванням.

Через два дні після вибухів у середмісті Федерація відправила двомовних представників для перемовин із рибалками, які голодували в місті Дзабей, трохи на південь від Кхурдалайна. Посланці повідомили, що муґенці випустять човни з причалу, якщо рибалки зберуть для них усіх безпритульних котів та собак.

Послухатися такого наказу могли лише цивільні, які страждали від голоду. Рибалки були у відчаї й без питань зібрали всіх до останньої безпритульних тварин, яких змогли відшукати.

Солдати Федерації прив’язали до хвостів тварин запали й підпалили їх. А потім випустили тварин у Дзабей.

Виникла пожежа, яка тривала три дні, аж доки злива не загасила полум’я. Коли дим розсіявся, від Дзабея лишився самий попіл.

Тисячі цивільних раптово лишилися без даху над головою, і проблема з біженцями в Кхурдалайні набула нечуваного розмаху. Чоловіки, жінки та діти з Дзабея з’юрбилися в переповнених кварталах міста, які Федерація ще не окупувала. Погана гігієна, нестача чистої води та спалах холери перетворили цивільні райони на справжнє жахіття.

Настрої населення обернулися проти Міліції. Перший, П’ятий та Восьмий підрозділи намагалися підтримувати воєнний стан, але зіткнулися з відкритою непокорою та заколотами.

Воєначальники, яким відчайдушно потрібно було знайти цапа-­відбувайла, публічно звинувачували в цих невдачах Алтаня. Їм було на руку ще й те, що бомбардування підірвало довіру до нього як до командира. Алтань здобув першу бойову перемогу, але її вирвали в нього з рук і перетворили на трагічну поразку, приклад того, якими можуть бути наслідки необдуманих дій.

Коли Алтань нарешті вийшов зі свого кабінету, здавалося, що він змирився. Ніхто не згадував про його відсутність, Цике немовби колективно прикидалися, що взагалі нічого не було. Алтань зовсім не видавався невпевненим, його поведінка стала майже маніакальною.

— Тож ми повернулися туди, звідки починали, — сказав він, швидкими кроками міряючи кабінет. — Добре. Ми дамо відсіч. Наступного разу прорвемося. Наступного разу переможемо.

Алтань запланував нові операції, які вони заледве змогли б виконати. Але Цике не були легендарними солдатами, вони були найманцями. Битва на болоті була для них нечуваним прикладом командної роботи. Їх тренували прибирати важливі цілі, а не воювати з батальйонами. А політичні вбивства навряд чи допоможуть виграти війну. Федерація не змія, яку можна перемогти, відтявши голову. Якщо генерала вбивали в його таборі, йому на зміну миттю підвищували полковника. Якби Цике працювали як зазвичай, організовуючи одне вбивство за іншим, то це був би повільний та неефективний спосіб ведення війни.

Тож Алтань використовував своїх солдатів як ударну групу партизанів. Вони крали припаси, здійснювали раптові набіги й завдавали ворожим таборам якомога більшої шкоди.

— Я хочу відмежувати всю лінію зіткнення, — оголосив Алтань, накресливши велике коло на мапі. — Мішки з піском. Колючий дріт. За наступні двадцять чотири години нам потрібно звести до мінімуму всі точки виходу. Я хочу повернути нам цей склад.

— Не вийде, — ніяково промовив Бадзі.

— Чому? — випалив Алтань. На шиї в нього пульсувала вена, під очима залягли темні кола. Жинь сумнівалася, що останні декілька днів він спав.

— Бо в тому колі тисячі їхніх людей. Це неможливо.

Алтань уважно вивчав мапу.

— Для звичайних солдатів, може, й так. Але в нас є боги. Вони не зможуть розбити нас на відкритому полі.

— Зможуть, якщо їх тисячі, — Бадзі підвівся, зі скреготом відсуваючи стілець. — Упевненість — це зворушливо, Тренсиню, але це самогубче завдання.

— Я б не був…

— У нас восьмеро солдатів. Цара та Унеґень кілька днів не спали. Суні невдало спустився з Кам’яної гори, а Жамса ще не отямився як слід після вибуху. Може, якби Чаґхань був тут, нам це й удалося б, але гадаю, доручення, з яким ти його відіслав, значно важливіше.

У руці Алтаня хруснув пензель.

— Ти суперечиш мені?

— Я показую, що ти обманюєшся, — Бадзі відсунув стілець убік і закинув граблі на спину. — Тренсиню, ти гарний командир, і я піду на ризик, якого ти просиш, але я корюся лише тим наказам, які мають хоч якийсь довбаний сенс. А тут його й близько немає.

Розгніваний, він квапливо вийшов зі штабу.

Навіть ті операції, які вони виконували, були фаталістичними, відчайдушними. Жинь підозрювала, що з кожною закладеною бомбою, кожним підпаленим табором вони лише ще дужче дратували Федерацію. Хоча Цара та Унеґень і приносили цінні розвіддані, П’ятий відмовлявся діяти за ними. А з усіма руйнуваннями, на які були здатні Суні, Бадзі та Жамса, це все одно була лише крапля в морі порівняно з величезними таборами Федерації, які поступово розросталися, що більше прибувало кораблів із військами на узбережжя.

Цике працювали на межі можливостей, особливо Жинь. Кожну хвилину не під час операцій вона витрачала на патрулювання. А коли не виконувала обов’язків, то тренувалася з Алтанем.

Але ці заняття зайшли в глухий кут. Жинь швидко робила успіхи в бою з мечем, обеззброюючи Алтаня майже так само часто, як він її, але ні на крок не наблизилася до прикликання Фенікса порівняно з тим, що відбулося на болотах.

— Я не розумію, — сказав Алтань. — Ти вже це робила. Ти робила це в Сінеґарді. Що тебе спиняє?

Жинь знала, у чому проблема, хоча й не могла визнати цього.

Вона боялася.

Боялася, що сила поглине її. Боялася, що прорве діру в порожнечу, як це зробив Дзян, що сама розчиниться в тій силі, яку прикличе. Хай би що говорив Алтань, вона не могла просто ігнорувати два роки навчання в Дзяна.

А коли Жинь медитувала, Спірлійка, немовби відчуваючи її страх, щоразу ставала все яскравішою. Тепер Жинь могла розгледіти деталі, яких не помічала раніше: тріщини на її шкірі, немовби Спірлійку розбили на друзки, а потім склеїли докупи, шрами від опіків на місці з’єднання.

— Не здавайся, — сказала Жінка. — Ти була такою хороброю… Але щоб опиратися силі, самої хоробрості замало. Хлопцеві це не до снаги, а ти за крок до того, щоб здатися… Але саме цього він і хоче, саме це він і запланував.

— Боги нічого не хочуть, — заперечила Жинь. — Вони — просто сила. Міць, яку можна перехопити. Як може бути неправильним використовувати те, що вже існує в природі?

— Такий цей бог, — сказала Жінка. — Природа цього бога — знищувати. Природа цього бога — бути жадібним, ніколи не задовольнятися тим, що він пожирає.