Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– Сідайте мені на спину, – порадив Аслан. І додав, звертаючись до Сьюзан і Люсі, – а юні королеви – що ж, прогуляєтесь пішки.

– Прогулятися так прогулятися, – погодилася Сьюзан, – не весь час нам їздити на чужих спинах!

І шумне товариство, до якого долучилися старенька і дівча, знову рушило в дорогу. Незабаром хто пішки, а хто верхи, хто з вибриком, хто підтюпцем чи труськом, із піснями і танками, музикою та сміхом, іржанням та гавканням – вони опинилися біля того місця, де вже побували вранці: біля колишнього мосту, а тепер знову броду Беруни. Та якщо рано-вранці тут було тихо й безлюдно, то тепер усе змінилося: на березі стояв велетенський людський натовп. Це була армія Міраза. Суворі вояки саме складали на велику купу свої мечі й, відходячи вбік, піднімали руки вгору. А трохи осторонь стояв інший, значно менший натовп, де, досі стискаючи зброю, зі щасливими виразами обличчя стояли розпашілі Пітер й Едмунд, Тіквік і Каспіан. І раптом маленька бабця, зістрибнувши зі спини Аслана, кинулася до Каспіана, й вони обняли одне одного – адже це була не хто інша, як його стара няня.

Розділ 15

Аслан створює двері

Забачивши Аслана, заморські вояки мало не попадали з переляку: щоки їхні забарвилися в кольори холодної м’ясної підливки, коліна задрижали, і багато з них де стояли, там і знепритомніли. Усе життя їм твердили, що леви – то казкові створіння, яких насправді не існує, тож тепер вони навіть не злякалися, а мало не вмирали від жаху. Хоч руді гноми і знали, що Аслан їм друг і нічого поганого не вчинить, але теж пересіпалися: вони так і застигли, роззявивши рота, і ще довго не могли вимовити ані слова. Про чорних гномів і казати нема чого: деякі завмерли на місці, як руді, а деякі (з тих, хто знав про підступні задуми Нікабрика) – спробували тишком-нишком утекти. Зате розумні звірі, всі до одного, були невимовно раді зустрічі з Левом. Мугикаючи і повискуючи, порохкуючи і попискуючи, вони оточили його всім різношерстим натовпом. Вони й лащилися до нього, і махали хвостами, і терлися боками об його боки, і шанобливо тикали в нього носами, і гасали, наче очманілі, навколо і під ногами, а малюкам найбільше подобалося грати з пухнастою китицею на кінчику його хвоста. Можливо, вам доводилося зустрічати маленьке-маленьке кошеня, що товаришує із ВЕЛИКИМ-ВЕЛИКИМ собакою і грає з ним, дозволяючи собі такі витівки, які ніколи не спали б йому на думку, коли поряд із ним був інший собака, хай навіть і в п’ять, і в дев’ять разів менший за нашого? Коли доводилося, то ви легко можете уявити собі картину, що мали втіху спостерігати присутні. Нарешті Пітер, узявши Каспіана за руку, протиснувся крізь натовп звірів і підвів його до Аслана.

– Ось і Каспіан, сір, – відрекомендував він юнака.

Каспіан схилив одне коліно і за лицарським звичаєм поцілував левові лапу.

– Ласкаво просимо, принце, – мовив Аслан, – чи відчуваєш ти себе гідним прийняти нарнійську корону, а з нею – і саме королівство?

Каспіан подумав і заперечно похитав головою:

– Ні, сір, я не впораюся, я всього лише хлопчик…

– Що ж, це гідна відповідь, – сказав Аслан. – Коли б ти сказав, що гідний, то це свідчило б саме про зворотне. Тому я з чистим серцем оголошую тебе королем Нарнії, лордом Кейр-Паравелю, а також імператором Самотніх островів! Відтепер і ти, і твої спадкоємці хай залишаться у цьому званні перед нами і Великим королем доти, доки триватиме твій рід! А от щодо самої коронації, то… а це ще що таке?

Пробираючись крізь натовп, до них наближалася скорботна процесія: одинадцятеро мишей, шість із яких урочисто й тужливо несли ноші розміром не більші за шкільний географічний атлас. Ноші були сплетені з ялинових гілочок, які (щоб не кололи голки) підбили м’якою травою і мохом, а на них… – ах! – ще ніхто й ніколи не бачив дружний мишачий загін таким пригніченим і немов убитим горем, як тепер! Миші (вони були заляпані брудом, а деякі навіть у крові) йшли, опустивши вуха; їхні вуса похнюпилися, а хвости тяглися по землі, – йшли вони під звуки жалобного маршу, що, ковтаючи сльози, видував із сурми маленький сурмач. А на ношах мокрою жалюгідною грудочкою лежав безстрашний Ріпічип, точніше те, що від нього залишилося. Він ще дихав, але одного погляду на ноші вистачало, аби побачити, що хоробре мишеня, мабуть, і справді було радше мертве, аніж живе: вся шкурка – в жахливих синцях, лапка – розчавлена солдатським чоботом, а замість чудового хвоста – нещасний обрубок, забинтований ганчірочкою.

– Ай-ай-ай, – похитав головою Аслан, – де то там наша Люсі?

Не гаючи часу, Люсі дістала заповітну пляшечку з діаманту, але от лихо: хоча на кожну рану потрібна була одна-єдина малесенька крапелька, ран було так багато, що нічого не лишилося. Миші знову вже були зневірилися, похилили голови і тяжко зазітхали та зашморгали носами. Аж тут і почулося глибоке зітхання, і Ріпічип, ніби ніде нічого, зіскочив із нош на землю. Однією лапкою він одразу ж потягнувся до ефеса своєї рапіри, а другою – поспіхом підкрутив вуса і спробував зобразити невимушений, але від того не менш елегантний і вишуканий уклін.

– Вітаю, сі-і-ір, – пропищав він якомога голосніше. – Для нас це надзвичайна честь…

На слові «честь» він чомусь затнувся: саме на цьому слові він раптом виявив, що не має хвоста! Чи то в Люсі не вистачило чудодійного зілля, чи то вона забула про хвіст, а може бути, і саме воно, те зілля, хоча й лікувало рани, та не відрощувало хвостів, але факт залишається фактом: на місці було все, аж до останньої волосинки, все – окрім хвоста! З наукової точки зору цілком зрозуміло, чому він виявив відсутність хвоста саме тоді, коли спробував уклонитися: справа в тому, що, крім усього іншого, хвіст, як вважає наука, допомагає тваринам зберігати рівновагу. Тож не дивно, що виведений із рівноваги Ріпічип так розхвилювався, що, забувши про присутність коронованих і некоронованих осіб, закрутився на місці, наче його вжалила оса. Спочатку він спробував розгледіти хвіст через плече, потім зазирнув під пахву, потім знову через плече – цього разу вивернувши голову, як тільки міг. Але при цьому його розвернуло вбік, і тому він, звісно, нічого не побачив. Тоді Миш спробував повернути голову ще далі, хоч це і неможливо, але його знову розвернуло,